“Чому з нудьги виходить така потужна перешкода для уваги? Чому ми уникаємо нудьги? Може, нудьга вже за своєю природою болісна? можливо, саме тому й з'явилися вислови на кшталт «нескінченна нудьга» або «безпросвітна нудьга». Але, можливо, справа не лише в цьому? Може, нудьга асоціюється в нас із психічним болем тому, що нудне чи незрозуміле дає надто мало подразників, щоб відволікти людину від якогось іншого, глибшого болю, який завжди існує — хоч і в непомітному фоновому режимі, — і більшість із нас витрачає майже весь свій час та енергію, аби його не відчувати, або принаймні не відчувати прямо, з повною увагою.

Зізнаюсь, це досить заплутано, спробуй-но ще обговори це розумово… Але ж має якось пояснюватися той факт, що тепер не лише в нудних чи стомливих місцях грає фонова музика — телевізори вже стоять у приймальнях, біля кас у супермаркетах, біля виходів на посадку в аеропортах, у підголівниках позашляховиків. «Вокмени», «Айподи», «Блекбері», гарнітури на голові. Жах перед моментами, коли тихо й нічим зайнятися. Не можу уявити, щоб хтось справді вірив, ніби сьогоднішнє так зване «інформаційне суспільство» виникло лише через інформацію. Усі знають, що справа в чомусь іншому, глибоко всередині душі.”