“— Жаль — це почуття, яке зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її зі страждальцем. Жах — це почуття, що зупиняє душу при зустрічі з чимось серйозним і незмінним у людських стражданнях і єднає її з таємною причиною їх.
— Ану повтори, — сказав Лінч. Стівен повільно повторив.
— Кілька днів тому в Лондоні, — продовжував він, — в двоколісний екіпаж сіла дівчина. Вона їхала на зустріч з матір'ю, якої не бачила багато років. На якомусь розі голобля підводи вдрузки розбиває віконце екіпажу в подобі зірки. Довга тонка скалка розбитого скла пронизує серце дівчини і вона помирає на місці. Репортер назвав цю смерть трагічною. Але це не так. За моїми визначеннями, в ній мало спільного з жахом і жалем.
— Насправді трагічність — це наче обличчя, що дивиться у два боки — в напрямку жаху і в напрямку жалю, що є її фазами. Я недарма ужив слово «зупиняти». Я маю на увазі, що трагічна емоція — статична. Точніше, драматична емоція — статична. Неправдиве мистецтво збуджує кінетичні почуття — хотіння або нехіть. Хотіння штовхає нас до чогось, спонукає нас оволодіти ним; нехіть каже його відкинути, відштовхує від нього. Тому мистецтво, яке збуджує їх— порнографічне чи дидактичне, — це мистецтво неправдиве. Отож естетична емоція (я вживаю загальний термін)— статична. Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю.
— Ти кажеш, мистецтво не повинне збуджувати хотіння, — мовив Лінч. — Я ж розказував тобі, як колись у музеї написав олівцем своє ім'я на сідниці Праксителевої Венери. Хіба це не було хотінням?
— Я говорю про нормальну природу людей, — сказав Стівен. — Ти також розказував мені, як колись, у своїй чудовій школі кармеліток їв шматочки сухих кізяків.
...
— Зрештою, — ввічливо додав Стівен, — всі ми тварини. І я теж.
— І ти теж, — сказав Лінч.
— Але зараз ми є в духовному світі, — вів далі Стівен. — Хотіння і нехіть, збуджені неправдивими естетичними прийомами, не є естетичними емоціями не лише тому, що вони кінетичні за характером, але й тому, що вони суто фізичні. Якщо наша плоть сахається від страху перед чимось, чи реагує на те, чого хоче, то це — чистий рефлекс нервової системи. Наша повіка заплющиться раніше, ніж ми усвідомимо, що в око ось-ось влетить муха.
— Не завжди, — закинув Лінч.
— Подібним чином, — сказав Стівен, — твоя плоть прореагувала на статую оголеної жінки, але, повторюю, то був просто рефлекс. Краса, виражена митцем, не може пробудити в нас емоцію, яка є кінетичною, чи відчуття, яке є суто фізичним. Вона пробуджує — повинна пробудити, — а чи породжує — повинна породити — естетичний стаз — ідеальний жаль або ідеальний жах — завмирання, яке постає, триває і врешті розчиняється в тому, що я зву ритмом краси.
— Що ж воно таке? — спитав Лінч.
— Ритм, — мовив Стівен, — це перше формальне естетичне співвідношення частин в естетичному цілому, або ж відношення естетичного цілого до його частини чи частин, або ж кожної частини до їх цілого.
— Якщо це ритм, — сказав Лінч, — тоді скажи, що ти звеш красою? І не забувай, будь ласка — хоч колись мені й трапилося поласувати пасочкою з кізяків, але люба мені тільки краса.”