“Господи, мене до болю нудило від страху! Я боявся подивитися в його обличчя, котре, здавалося, знав краще, ніж своє. Боявся зустрітися поглядом із вічно припухлими очима, побачити криву усмішку, що радше нагадувала вовчий оскал, ніж запрошення привітатися. Отак банально: я розпізнав би його на дотик із заплющеними очима, торкаючись брів або вигину губ, хоча я ніколи раніше цього не робив. Я вкарбував у свою пам’ять кожну рисочку його лиця, сам того не помічаючи. Як їжа й вода щодня, вивчення його рис стало для мене життєвою необхідністю.”