“[Ж]одних двадцяти восьми героїв-панфіловців не було, їх усіх придумав журналіст Олександр Кривицький, якого я особисто знав як великого брехуна. [...] Він був фантазер не гірше нинішніх, а коли був би живим, охоче розповів би нам про двадцять вісім розіп'ятих хлопчиків.
[...]
— Гаразд, — сказав він, — ну, припустимо, все було, як ви кажете. Припустимо, двадцяти восьми панфіловців не було, але навіщо ви все це розповідаєте?

Я знизав плечима. Що ж тут незрозумілого? Народ же мусить знати правду, що і як було насправді.

— Дурниці це все, — сказав він. — Народ мусить знати. Та нічого він не мусить. І що цікавіше за все, не хоче він знати вашої правди. В світі ілюзій жити набагато цікавіше. І ваша справа, якщо ви письменник, не викривати давні міфи, а створювати нові [103].”