“[Дашкевич:] «Особливо гидко і моторошно виглядає сценарій, при якому верховоди національних та імперських держав, що тримаються на цьому верху якраз завдяки націоналізмові, що утворив і є підставою захисту власної держави, зневажають і ображають як націоналістичні ті угрупування, з якими їм, при певних політичних комбінаціях, не по дорозі. І як би милозвучно не говорили ідеологи, що їхні держави захищаються за допомогою патріотизму, що США обороняє американський спосіб життя, Швеція — шведську демократію, а Франція — французький республіканський лад, то коли глибше задуматися (а я прошу задуматися), всі вони захищають власну державу, власну націю в ім'я власного націоналізму. Лицемірити тут, може, не слід було, але таке лицемірство стало фундаментом багатьох державницьких ідеологій».

На ту саму проблему звертає увагу Томпсон, указуючи на т. зв. «рутинне використання» терміна націоналізм групами, котрі ніби стоять на позиціях «викорінення націоналізму», однак тавро «винних в націоналізмі» чомусь накладають лише на слабкі нації, оминаючи демонстрацію націоналізму «стабільних та впевнених у собі етносів».

У іншій статті — «Дослідження націоналізму» — Дашкевич доводить, що при глибшому аналізі спроб реалізації сучасних т. зв. «універсальних ідей» на кшталт інтернаціоналізму, космополітизму, європеїзму, екуменізму, відкритого суспільства, громадянського суспільства і т. д. виявляється, що «це лише одна видозміна закамуфльованого інтегрального націоналізму певної панівної імперської нації». Його висновки безпосередньо перегукуються із твердженням Лейли Ґанді, на яку покликається у критиці російського колоніалізму Ева Томпсон. За Ґанді, для націй-колонізаторів та націй-імперіалістів характерна «власна універсалізація» і саме її вони використовували, щоб проголосити «незаконним будь-який протест проти них (а таким протестом і є націоналізм)», трактуючи його як щось відстале, нецивілізоване, сільське.”