“А за той час, потайки вiд народу, край наш Україною став. Хто знав про це? Спiвали ми: повiй вiтре на Україну... Але то десь там далеко земля та лежала... Так звалась вона. Сьогоднi, видно, все так звати хочуть. От
як... А власть українська, може, зараз i є в Києвi... Але в нас нi... У
нас ще Росiя. Нiхто у нас не пройнявся Україною, тому i не диво, що ми бунтуємо. Хай би не боялися нас, а gрислали якого оратора i все... Хiба ти не бачив, скiльки книжок розкидали мiж людьми отi-о, що революцiю повели... А що ж українцi? Чому нiчого нема?..
- Є,- каже Володько.- Он i Захар знає. У семiнарiї "Просвiту" роблять. Хуру книжок привезли...
- Мало! - рiзко i твердо заявляє Єлисей.- На Дермань не хуру, а сто хур треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папiр, а книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повиннi мiж люд пустити. Скажiм, хто не знає читати... А є такi,- взяв книжку i скурив. А живе слово всiх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..”
―
Ulas Samchuk,
Волинь
