Німецька література після Міленіуму discussion

Вітаємо! Тут ви можете опублікувати рецензії на конкурс в рамках проєкту "Між рядків: Читаємо німців".

Повість - казку «Крихітка Цахес, на призвисько Цинобер» написав Е.Т.А. Гофманом у 1819 р. Основною ідеєю твору було сатиричне зображення суспільного світоустрою Німеччини початку 19 ст., висміювання індивідуальних вад, характерних для всього людства.
Твір починається зі стогнань бідної жінки про свою тяжку долю. І ось добра фея Рожа-Гожа з жалю дарує маленькому виродку Цахесу, сину бідної жінки, три чарівні волоски. Дитина є виродком зовні та жебраком душею. Завдяки дару феї всі винаходи і таланти інших людей приписуються Цахесу. А бридкі вчинки самого малюка "переносяться" на оточуючих людей. Він користується талантами інших людей, швидко робить блискучу кар'єру… Страшно подумати яких би висот міг досягти крихта Цахес, але своєчасне втручання доброго чарівника закінчує його химерну кар'єру. Втративши три чарівні волоски, Цахес став тим, ким був насправді жалюгідною подобою людини. Тепер ті, хто з насолодою підкорявся малюкові, тішаться з нього. Рятуючись від колишніх шанувальників Цинобер падає в нічний горщик і трагічно гине.
Тепер перейдемо безпосередньо до аналізу. Ця повість – казка викриває насильство, брехню та несправедливість. У ній показано, що більшість суспільства оцінює інших людей лише на вигляд, і лише одиниці намагаються розглянути внутрішній світ людини. Також для романтизму характерні гротеск та наявність унікального позитивного героя - романтика, який здатний розуміти поезію, живопис, він емоційний, романтичний, вразливий. Таким у творі постає студент Бальтазар. Він чує, розуміє і переносить музику природи, дерев у чудові поетичні рядки. Йому дано бачити прекрасне, він позитивний персонаж.
Є прекрасна дівчина Кандіда – вона юна, чарівна та прекрасна.
Є виродок, якого природа не пощадила. Це – Цахес. Він неприємний, гидкий, відштовхуючий зовні. Його зовнішність діє на оточення жахливо, відразливо. Він приречений на самотність та забуття. Але силою чарівних обставин він має можливість щось змінити у своєму житті. Звичайно, йому, як обділеному увагою, захочеться визнання. Цинобер отримає до рук владу та привласнюе собі незаслужені почесті.
За Гофманом, як я розумію, виродок недостойний визнання, виродок тілесний виявляється виродком моральним, негідником, який захоче чужої слави.
На мою думку, Гофман, як романтик вивів тут надто однозначні образи: якщо прекрасний Бальтазар, то він прекрасний у всьому, йому ніби яскравіше світять зірки, він народжений стати щасливим, приречений на щастя, кохання та визнання. Якщо потворний Цинобер - він втілення всього потворного, що можливо у природі. Він не заслуговує в цьому житті нічого позитивного, світлого. Він приречений на приниження, осоромлення та зневагу з боку головного судді - народу. Але чому письменник створив сюжет так? Щастя – красеням, нещастя – виродкам. У В. Гюго неприємний зовні Квазімодо виявився здатним на світле почуття. Саме такий виродок, як Цинобер, який недоотримав тілесної зовнішньої краси міг виявитися добрим внутрішньо - добрим, моральним, здатним на співчуття. Але все може бути набагато неоднозначніше.
Роблячи висновки, хочу сказати, що книга дійсно цікава та варта вашої уваги, тому що змушує нас замислитися над проблемами суспільства, які, на жаль є актуальними навіть у наш час. Також мені сподобалось автор описує персонажів, місця подій, але не згодна з його судженням про повністю хороших та повністю поганих людей, адже в кожній людині є як хороші, так і погані риси. На мою думку, було б правильніше врахувати цю деталь.

Себастіан Фітцек
Пасажир №23
Жанр: психологічний трилер
Рік написання: 2014

Книга «Пасажир №23» написана німецьким письменником Себастіаном Фітцеком, який народився у 1971 році у Берліні. Він хотів стати барабанщиком, але навчався у юриспруденції. Отримав докторський ступінь з авторського права, а потім працював головним редактором та директором на різних радіостанціях у Німеччині.
Його книги переведені на 24 мови, книга «Ніч поза законом» стала bestseller у Німеччини. Багато творів Фітцека екранізовано. Письменник любить експерименти та влаштовує незвичайні читання своїх книг: наприклад, у студентському гуртожитку, у хоспісі та в стоматологічній клініці.
Не дивно, що книги Фітцека те ж незвичні, оригінальні та не відпускають увагу читача до останнього рядка.

Дія трилеру «Пасажир №23» відбувається на лайнері у відкритому місці. Місце, призначене для безтурботного та розкішного відпочинку, перетворюється на лабіринт подій, який поможе детективу Мартіну Шварцу дізнатися, що саме сталося 5 років тому, коли під час такого ж круїзу, просто у відкритому морі зникли його дружина та син.
Вже з епіграфа дізнаємося, що щорічно у морі зникає як мінімум 200 пасажирів та членів судових команд. Тому читач чекає на загадкові зникнення, але раптом на борту з’являється додатковий пасажир – маленька дівчинка, яка щезла та раптом з’явилася знову з улюбленою лялькою сина детектива Шварца.
Детектив у супроводі незвичних помічників кружляє лабіринтами нижніх палуб, службових приміщень та таємних закутків відкриває одну таємницю за іншою, поступово наближаючись до розгадки. Але, якою вона буде – залишається відкритим питанням до останніх сторінок.
Ця книга нагадує лабіринт, коли кожна сторінка, кожен новий поворот приводить тебе в неочікуване місто та відкриває історію з нової сторони.

Особисте враження: дуже динамічний сюжет, цікаво закручена інтрига, неможливо відірватися доки не дочитаєш до фіналу. Трохи депресивно та брудно, не можу рекомендувати для молоді. Як на мене, це одна з «найменш божевільних» книг Фітцека, тут ще можна встигнути за перебігом подій та голова не запаморочиться.

Рекомендую: всім шанувальникам незвичних історій, непередбачуваних фіналів, любителям полоскотати нерви та професіоналам розв’язування таємниць. Усім тим хто розуміє, що зло може зовсім поруч, але вміє розрізняти правду та вигадку.

Не рекомендую: читати на ніч, бо не заснете доки не дочитаєте до самої розгадки.

І на остачу, для охочих, є змога відвідати надзвичайно цікавий та незвично оформлений сайт самого письменника https://sebastianfitzek.com та обрати одну з його багатьох неперевершених книжок, для того, щоб скласти особисте враження щодо «світу героїв Фітцека».

Der Weltensammler
«Збирач світів» Ілія Троянов : «Насолода знань»

Привіт, любий читачу!

Одного разу я натрапила в інтернеті на книгу німецького письменника Ілії Троянова «Збирач світів». Ця назва одразу привернула мою увагу, і мені захотілося дізнатися: про що ж цей твір?

Тема твору зуміла зацікавити мене з перших сторінок . Мені як читачу, вона є близькою, тому що я вчусь в університеті на факультеті іноземних мов. Крім того, чи не кожен ще з дитинства мріяв спілкуватися на одній-єдиній універсальній мові?

На мою думку, автора дав вдалий заголовок книжці. Адже він є прямою вказівкою на тему, проблему, ідею твору. А також натякає на професію та соціальний статус головного героя.

Цей твір є щось на кшталт своєрідного посібника для лінгвістів та перекладачів, філософів та психологів, для тих хто цікавиться релігією. Це шлях до усвідомлення, що «розум – це сила, а знання мови – це зброя».

Автор зумів так уміло використати різноманітні художні засоби, що твоя фантазія миттєво переносить в написаний світ, а уява з легкістю розмальовує його яскравими кольорами.

У творі розповідається про пригоди Річарда Френсіса Бертона, офіцера Великої Британії XIX століття, та його вірного слуги Наукарама, який став Бертону майже другом. Разом вони пройшли крізь джунглі Індії та піски Аравії. Знайомство цих головних персонажів відбувається у місті Бомбеї, коли лютували чума, холера, тиф. Молодого офіцера-розвідника спрямували в Британську колонію, що розташована в Індії, керувати місцевими солдатами. Навіть у своїх найстрашніших снах Бертон не міг уявити ті жахи, з якими йому доведеться зіштовхнутися на перших кроках свого шляху у поки що невідомій всьому світові Індії.

Офіцер - це емблема культурного, інтелектуального, соціально-статного бомонду. Та Індія – химерна, жорстока та бридка для розуміння країна.

З різних точок зору незнайомих між собою людей ти дізнаєшся багато захоплюючого про подорожі та перевтілення, про жінок та авантюри, про насолоду та гіркоту. Про здібності людини, яка за будь-яких обставин вірить у себе, відстоює свою думку. Попри негаразди, завдяки своїй кмітливості досягає бажаного будь-якими засобами.

Ти, мій любий читачу, дізнаєшся про достатню кількість плюсів та мінусів, схожостей та розбіжностей у релігіях, у які поринув з головою наш герой Річард Бертон.

Чим тобі ця книга може допомогти? - А тим, що у сучасному світі, нації активно змішуються. Сьогодні за 5 хвилин своєї прогулянки біля будинку тобі можуть зустрітися люди не тільки з різних соціальних класів, а й релігій, ворогуючих між собою. Занурившись у життєвий шлях Бертона, тобі буде легше зрозуміти людей з різних кінців світу. А головне – не схожих на тебе. Також пізнавши всю історію ти зможеш зрозуміти для чого потрібно вивчати стільки різних мов. Побачиш, скільки цікавих та захоплюючих можливостей відкриють для тебе знання.

А знаєш, читаючи цю книгу я досить часто згадувала мультсеріал «80 днів навколо світу», але в даному випадку з одною ремаркою – "18+". У цьому творі багато пікантних подробиць інтимного характеру.

На мою думку, автору вдалося ввести долю гумору, любовний трикутник, та краплину драми в художньо-біографічний твір.

Життя головного героя мене змотивувало до більшої праці, за ради своєї мети.

Отже, я рекомендую тобі, любий читач, спробувати прожити пригоди у пошуках знань та відчути усі барви емоцій разом з головним героєм.

Якого кольору Ваша розлука?
Рецензія на книгу Бернгарда Шлінка “Кольори прощань”.

Бернгард Шлінк - сучасний німецький письменник і юрист, автор всесвітньо відомого бестселлера "Читець". У багатьох творах Шлінк порушує питання усвідомлення людьми свого минулого. Не стала винятком і його нова збірка оповідань - "Кольори прощань", видана у 2020 році.

Це 9 коротких історій, не пов'язаних ні часом, ні сюжетом. Майже всі оповідачі – чоловіки, що знають життя. Їхні історії - процес переосмислення свого минулого, пошук сенсу, пізнє прозріння. Із сумом та меланхолією герої озираються на свої невдачі, ганебні вчинки, втрачені можливості, щасливі та обтяжливі стосунки з жінками. Захоплює, як Шлінку вдається просто і точно описати життя персонажа лише на кількох сторінках. При цьому автор поєднує абсолютно різні ролі чоловіка та жінки: мати й син, друг і подруга, батько й дочка, чоловік і дружина, брат і сестра. Оповідання сповнені глибокого психологізму, створюють простір для власних роздумів і висновків. Не всі історії матимуть легкий післясмак, проте вони обов'язково знайдуть відгук у душі читача.
Кожен персонаж книги переживає власне прощання, у більш широкому сенсі, ніж здається. Шлінк демонструє розлуку людей не лише як фізичний процес, адже думки та спогади продовжують з'єднувати їх із минулим. Автор веде нас до найважливішої теми – до прощення. Пробачити собі та прийняти своє минуле - основна ідея, що пронизує всі 9 оповідань. Прощення допомагає людині звільнитися та віднайти спокій.

Для мене особливою стала історія під назвою "Амулет". Головна героїня, Сабіна, давно розлучена. Життя триває, але біль від несправедливості та зради колишнього чоловіка постійно вривається в її реальність. Сабіна розлучилась юридично, але не ментально. У своїх думках вона знову і знову гортає сторінки минулого, позбавляючи себе сьогодення. Страх повторної зради заважає їй відкритися новим стосункам і знову навчитися довіряти. Автор витончено описує те, як образа зсередини отруює жертву, як перетворює її на вічну страдницю і стирає можливість радіти та насолоджуватись життям. 19 років по тому, повільно помираючи від раку, колишній чоловік просить Сабіну побачитися. Ця зустріч змінить її життя.

Окремо хочеться відзначити дизайн видання, який тонко підкреслює зміст. Обкладинку прикрашає "Одаліска II" англійської художниці М. Д. Енселл. Ми бачимо жінку в червоному, яка сидить до нас спиною та оголює плече. Перше враження – одаліска роздягається. Вона - сама книга, де герої розкривають своє таємне, інтимне та глибоко особисте. Прочитавши книгу, бачиш обкладинку зовсім іншою – жінка одягається. Здається, вона вкриває плечі і збирається йти.

Назва книги викликає в мене асоціацію з падолистом. Я бачу символізм у тому, як прихований світ людських почуттів подібний до явищ природи. На життєвому шляху людей неодмінно стаються помилки та невдачі, у всіх вони різні, як кольори листя на деревах восени. З наближенням зими листя поступово опадає, звільняючи дерево і лишаючи його чекати у спокої оновлення. Люди, подібно до дерев, протягом життя проходять крізь розлуки. Відпускаючи тягарі свого минулого, вони отримують духовне звільнення.

“Кольори прощань” дають зрозуміти, що розлучає лише час, що щире каяття набагато важливіше, ніж гучні перепрошення, що варто прийняти свої вчинки та дозволити собі жити. Адже жалі за минулим крадуть цінний час нашого життя, яке минає прямо зараз. Дозвольте собі проживати сьогодення, а коли прийде пора розлуки, прощайтеся. Прощайтеся не шкодуючи, а з вдячністю за все, що сталось у вашому житті. Пускайте за вітром своє осіннє листя і віднаходьте спокій.

«Любов у надзвичайних обставинах» (Love in Case of Emergency)
Автор - Даніела Крін
Рік написання - 2019

Даніела Крін народилася в Ной-Калісі, Німеччина, в 1975 році, вивчала комунікації, медіа та культурологію в Лейпцигу. З 2010 року – письменниця-фрілансер. Її дебютний роман «Колись ми все розповімо один одному» був опублікований 18 мовами. Її роман «Любов у надзвичайних обставинах» став бестселером №1 Spiegel. Крін живе в Лейпцигу з її двома дочками.

Нагороди:
Der Brand für ›Lieblingsbuch der Unabhängigen‹ nominiert, 2021
Die Liebe im Ernstfall auf der Shortlist für den Literaturpreis ›Text & Sprache‹ des Kulturkreises deutsche Wirtschaft, 2020
Sächsischer Literaturpreis‹ für ihre bisherigen Prosawerke, 2020
Die Liebe im Ernstfall für ›Lieblingsbuch der Unabhängigen‹ nominiert, 2019
Nicolas-Born-Debütpreis‹ für Muldental (Erzählband), 2015

У цьому дотепному та нав’язливому романі під назвою “Любов у надзвичайних обставинах”, одна з найперспективніших письменниць Німеччини демонструє своє глибоке розуміння складності стосунків і глибини людського серця.
Крін досліджує надії, амбіції та розчарування, які формують життя сучасних жінок, пропонуючи глибоке уявлення про материнство та бездітність, втрату, невіру та розлучення. В основі роману – п’ять надзвичайно різних жінок, які мчаться до нового способу життя, навіть не знаючи, як вони туди потрапили.
Паула, Джудіт, Брида, Маліка і Жорінда пов’язані одна з одною всілякими різними аспектами. Паула і Джудіт подруги з коледжу; Джудіт допомагає Бриді як тільки може; Брида краде коханого Маліки; Маліка — старша сестра Жорінди. Автор зводить до мінімуму плутанину, даючи кожному персонажу власну главу. Кожна представляє абсолютно різну версію жінки. З одного боку є книгопродавець, лікар, письменниця, вчителька, актриса. З іншого — матері, дочки, сестри, кохані, дружини.
Вони знають одна одну, бо доля та спорідненість тримають їх разом. Вони настільки різні наскільки могли б бути, але пошук щастя їх об’єднує. Але щастя швидкоплинне, скисне і стає болем, проти якого ці жінки з усіх сил намагаються протистояти.

Як на мене, можна сказати що всі жінки в цьому романі переживають свого роду кризу середнього віку. Усі вони перебувають у розпалі щодо власного ставлення до своїх батьків, дітей, чоловіків і як вони визначають себе.
Для багатьох із цих жінок ми повертаємось до ранніх часів їхніх стосунків. Крін не вказує на “червоні прапорці” в поведінці чоловіків, але вони викладені перед читачем, якщо уважно вчитуватися.
Я зневажала майже всіх чоловіків у цьому романі. Їхні образи вкрай правильні, чоловіки дійсно бувають такими, якими зображує їх автор, навіть гірше. Жоден з них не є образливим або злочинцем. Але є деякі недбалі батьки і багато брехні в стосунках з боку чоловіків.
Читати таку книгу може здаватися неприємно, бо жінки здебільшого дуже зациклені на цих жалюгідних стосунках. Боляче спостерігати, як деякі з них прагнуть повернути свою другу половинку, хоча є багато доказів того, що це вже практично неможливо.
Я не можу згадати жодної жінки, яка б не ототожнювала себе хоча б з одним, якщо не всіма, з цих персонажів на якомусь первинному рівні. Вони не завжди привабливі, але велика майстерність Даніели Крієн змушує нас зрозуміти їх і мотивацію їхніх вчинків.

Отже, шановний читач, якщо ви захоплюєтесь художньою літературою на феміністські теми, або дослідження складності людських стосунків, чей роман для вас.

«Сканери» Мартін Шойбле: «Хто сканує книжки, той стирає твоє минуле й майбутнє.»

Книга видана у 2013 році. Роман «Сканери» є далеко не першим твором, створеним Шойбле. Але він є першим романом-антиутопією, написаним цим автором. До цього Мартін Шойбле спеціалізувався на написанні документальних проз. За роман «Сканери» письменник був нагороджений премією Економічного клубу Літературного дому Штутгарту.

Існує досить багато творів, у яких автори намагаються попередити людей про негативні наслідки їх вчинків. Цій темі присвячений і даний роман.

Твір «Сканери» є класичною дистопією. Дії роману відбуваються у недалекому майбутньому, у 2035 році. В книзі описане суспільство, в якому все контролюється владою, інакомислення є злочином, доступ до інформації обмежений цензурою, а паперові книжки оцифровують. Оповідачем подій є сам головний герой- Роб Зоннтаг. Він працює сканером, є співробітником компанії «Ultranetz». Його завданням є знаходити і оцифровувати друковані книги. Роб впевнений, що діє на благо людству, роблячи знання безкоштовними і доступними для всіх. Але чи так це було насправді?

Заголовок твору є знаковим, адже він прямо вказує на професію головного персонажу. Темою твору є усвідомлення людиною своїх дій, фільтрація інформації у цифровому майбутньому. Тема є надзвичайно актуальною у наш час. Я б назвала цей твір «пророцтвом», адже зараз ми спостерігаємо дуже швидкий розвиток і розповсюдження новітніх технологій, які потроху захоплюють наш світ і свідомість людей. Смартфони, ноутбуки, персональні комп’ютери збирають інформацію про нас, про наші вподобання. Тож про важливість особистого життя, про важливість фільтрування інформації, доступної в інтернеті, прочитаємо у цьому творі.

Місце дії поділене на три зони: зона А, зона В та зона С. У зоні С живуть тільки старі чи неблагополучні люди та кримінальні елементи. Тому всі бояться в неї потрапити. Та чи завжди людину слід оцінювати за місцем її проживання, за її професією? Головний герой зіткнеться з цим питанням, закохавшись у дівчину із зони С.

Впродовж усього роману прослідковується психологічний конфлікт. Робу завжди доводиться сумніватися у всьому, що його оточує. Є також і конфлікт поколінь. У старих людей, які живуть у зоні С, зовсім інші погляди на життя та технологічний прогрес. Для опису технологій оповідач використовує багато неологізмів та авторських слів.

У романі розкрита тема екології. В ріках сміття, на вулиці йде зелений дощ. Замість звичайних парків і зон відпочинку є тільки штучні інсталяції. Все навколишнє середовище було видуманим і штучним.

Завдяки чому людина майбутнього змогла усвідомити згубну дію технологій? Завдяки низці трагічних подій? Завдяки друзям і близьким людям? Чи, можливо, завдяки людям, яких завжди вважала за ворогів? Прочитайте «Сканери» і відповісте на це питання.

У романі наявні відсилання до інших антиутопій. Уже в псевдонімі автора, під яким він видав даний роман, бачимо схожість з іншим культовим романом-антиутопією «451 градус за Фаренгейтом». В антиутопії Рея Бредбері головного героя звали Ґай Монтеґ (Guy Montag), антиутопія Шойбле написана від імені Роберта М. Зоннтаґа (Robert M. Sonntag). В перекладі з німецької мови обидва прізвища означають дні тижня. Схожою є і головна сюжетна лінія, але Мартін Шойбле вніс в неї ковток свіжого повітря і осучаснив її, тому «Сканери» сприймаються як самостійний, незалежний витвір мистецтва. Наявні також і прямі відсилання до таких антиутопій: «1984» Дж. Орвелла, «О дивний новий світ» О. Хакслі, «Ми» Є. Замятіна, які роблять твір більш знаковим і захоплюючим.

Отож, раджу прочитати роман «Сканери» людям, які були у захваті від роману Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом» і які цікавляться тематикою новітніх технологій та їх впливу на життя та свідомість людей.

Особисто мені твір дуже сподобався. Захоплюючий сюжет, який не відпускає увагу ні на секунду, поєднаний з глибокими філософськими роздумами про майбутнє людини у технологічному суспільстві. Чи не знищать технології та тотальний контроль і цензура самобутність людської свідомості? Ця думка буде переслідувати читача увесь твір.

«Прокляття дому» Дженні Ерпенбек: Чи вдасться зберегти минуле, заради майбутнього?

Зберегти минуле, заради кращого майбутнього – саме цього, прагнуть найбільше персонажі роману «Прокляття дому» сучасної німецької письменниці Дженні Ерпенбек.
Вже в назві роману відчувається певна фатальність, невблаганність долі. Спочатку виникає враження, що йдеться про окремі життєві історії людей: селянина та чотирьох його доньок; архітектора, якому селянин продає землю, а вже згодом архітектор будує дім для своєї дружини; садівника, що понад усе любить свою роботу на землі, гостю, орендарів та інших персонажів.
В романі йдеться про три родини та п`ять поколінь. Саме образ будинку є тим символом батьківщини, рідної оселі, місцем, де так тепло і затишно зі всією родиною, де тебе завжди чекають та розуміють...
Тема пошуку батьківщини, важливість повернення до своїх коренів та предків є провідною у романі. Письменниця описує, дуже детально, як архітектор ретельно зачиняє кожні двері у своєму будинку, перед тим, як покинути рідний дім назавжди, рятуючись від ненависної комуністичної російської окупації Східної Німеччини.
Дженні Ерпенбек закликає читача берегти пам'ять, спогади про дитинство, незабутні миттєвості, коли були поруч ті найрідніші люди, що відійшли у засвіти, але завжди житимуть у твоєму серці, поки ти пам'ятаєш їх голос, усмішку, пісні.
Доля жінки у лихолітті Другої світової війни є наскрізною темою в її романі. Авторка описує наскільки важливою для жінки є створення сім`ї, домашнього вогнища, турботи про своїх дітей. Проникливо та чуттєво змальовано епізод, коли дружина архітектора ховається у темній, тісній шафі, щоб не стати жертвою глумління російського солдата – загарбника.
Знаковим є епізод переховування єврейської дівчинки Доріс від нацистів - загарбників. Її головна мета - вижити, щоб розповісти про злочини минулого, тому що злочинці заслуговують справедливої кари за злочини проти людськості. Це не може канути в забуття, щоб ніколи не повторитися у майбутньому. Однак, чи судилося?...
Читаючи роман замислюєшся, наскільки книга актуальна для сьогодення України. Адже сотні кримських татар та українців внаслідок підступної агресії Росії в одну мить були позбавлені домівки, всього, про що дбали, про що мріяли.
Книгу варто читати повільно, вдумливо. Саме так можна глибше осмислити проблеми, співпереживати викликам, з якими персонажі стикаються у певний момент свого життя. Рекомендую її читачам, які цікавляться минулим, збереженням, відновленням історичної та родинної пам`яті, а також людям, що цікавляться історією Німеччини.
В будинку біля озера відтворено майже ідилічну картину життя в селі. З особливим трепетом змальовано такі звичні справи, як висаджування дерев чи вирубування лісу, щоб на цій ділянці згодом виростити сад.
Будівництво нового будинку, вирощування саду, кожним новим персонажем чи поколінням, шо стає власниками, спадкоємцями землі біля озера, є символом відродження життя попри війну, руйнування, окупацію, злидні.
Незважаючи на певну похмурість, фрагментарність сюжету, роман - оповідь про незнищенність людини, народу, який виборює свою свободу для прийдешніх поколінь ціною власного життя. І, навіть, якщо, окупантам – загарбникам вдасться знищити тлінні речі, цінності, статки, то пам`ять про борців, які віддали життя за соборність нації – незнищенна, адже поки в серцях нащадків палатиме вогонь єдності та віри у свою країну, найсильніша зброя не в змозі зламати дух спротиву вірних синів своєї батьківщини... Неважливо, вона називається Німеччина або ж рідна Україна.

Welche Farbe hat Ihre Trennung?
Rezension von Bernhard Schlinks Buch "Abschiedsfarben".

Bernhard Schlink ist ein deutscher Schriftsteller und Jurist, ein Autor des weltberühmten Bestsellers „Der Vorleser“. In vielen seiner Arbeiten stellt Schlink die Frage nach dem Bewusstsein der Menschen für ihre Vergangenheit. Seine neue Versammlung von Kurzgeschichten, “Abschiedsfarben”, die 2020 veröffentlicht wurde, bildet da keine Ausnahme.

Das sind 9 kürze Geschichten, die weder zeitlich verbunden sind, noch eine gemeinsame Handlung haben. Fast alle Erzähler sind Männer, die das Leben kennen. Ihre Geschichten sind das Überdenkens ihrer Vergangenheit, die Suche nach dem Sinn des Lebens, verspätete Erleuchtung des Denkens. Mit Trauer und Melancholie schauen die Hauptfiguren zurück an ihre Misserfolge, schändlichen Taten, verpassten Möglichkeiten, glücklichen und drückenden Beziehungen mit den Frauen. Es ist faszinierend, wie Bernhard Schlink das Leben der Buchfiguren einfach und genau auf einigen Seiten beschreiben kann. Der Autor kombiniert völlig verschiedene Rollen von einem Mann und einer Frau: Mutter und Sohn, Freundin und Freund, Tochter und Vater, Ehefrau und Ehemann, Schwester und Bruder. Die Geschichten sind voller tiefen Psychologismus und schaffen Raum für eigene Reflexionen und Schlussfolgerungen. Nicht alle Erzählungen werden leichten Nachgeschmack haben, aber sie werden bei den Lesern unbedingt die Antwort der Seele finden.

Jeder Held des Buches erlebt seinen eigenen Abschied, in einem mehr weiteren Sinn, als es vorher scheint. Schlink zeigt die Trennung der Leute nicht nur als physisches Prozess, denn ihre Gedanke und Erinnerungen verbinden sie weiterhin mit Vergangenheit. Der Autor führt uns zum wichtigsten Thema – zur Vergebung. Selbstvergebung und Akzeptanz von der Vergangenheit sind Hauptideen, die sich durch alle 9 Erzählungen ziehen. Die Vergebung hilft den Leuten sich zu befreien und Ruhe zu finden.

Eine besondere Bedeutung für mich hat die Geschichte "Amulett". Die Hauptheldin Sabine ist längst geschieden. Das Leben dauert aber Schmerz der Ungerechtigkeit und des Verrats ihres Ex-Ehemannes dringt bei ihrer Realität ständig ein. Sabina hat sich rechtlich scheiden gelassen, aber nicht mental. In Gedanken blättert sie immer wieder die Seiten der Vergangenheit, beraubt sich selbst der Gegenwart. Die Angst vor dem Verrat hindert sie daran, neue Beziehungen einzugehen und das Vertrauen wieder zu lernen. In subtiler Weise beschreibt der Autor, wie die Beleidigung das Opfer vergiftet, wie sie es zu einer ewigen Dulderin macht. Für sie ist es unmöglich mehr sich zu freuen und das Leben zu genießen. 19 Jahre später, langsam an Krebs sterbend, bittet Sabinas Ex-Mann sie zu treffen. Diese Begegnung verändert ihr Leben.

Besonders gern möchte ich das Design der Ausgabe bemerken, das den Inhalt ausdrücklich betont. Die Buchumschlag ist mit “Odalisque II" der englischer Künstlerin M.J. Ansell verschönert. Wir sehen eine Frau in Rot, sie hat uns den Rücken gekehrt und ihre Schulter entblößt. Erster Eindruck - Odalisque zieht sich aus. Sie selbst bedeutet dieses Buch, in dem die Helden ihre intimen und zutiefst persönlichen Geheimnisse ans Licht bringen. Wenn man dieses Buch gelesen haben, sieht man die Buchumschlag ganz anderes – die Frau zieht sich an. Sie scheint ihre Schulter zu bedecken und uns verlassen zu wollen.

Den Titel des Buches assoziiere ich mit dem Laubfall. Ich finde Symbolik darin, wie die heimliche Welt der menschlichen Gefühle der Naturerscheinungen ähnlich ist. Auf dem Lebensweg eines Menschen passieren unbedingt Fehler und Misserfolge. Sie sind verschieden wie die Farben von Blättern an Bäumen im Herbst. Wenn der Winter näher kommt, fallen die Blätter allmählich von den Bäumen und lassen sie in Ruhe auf die Erneuerung zu warten. Die Menschen, ebenso wie die Bäume, nehmen während des Lebens viele Abschiede. Wenn sie die Vergangenheit hinter sich lassen, erhalten sie geistige Befreiung.

Die “Abschiedsfarben” macht uns deutlich, dass nur die Zeit die Leute trennt, dass aufrichtige Reue wichtiger ist als laute Entschuldigungen. Man soll seine Tate annehmen und sich erlauben zu leben. Schließlich stehlen die Bedauern über die Vergangenheit die wertvolle Zeit unseres Lebens, das gerade jetzt vergeht. Erlauben Sie sich die Gegenwart zu erleben, und wenn die Abschiedszeit kommen wird, verabschieden Sie sich. Nehmen sie Abschied ohne zu bedauern, sondern mit der Dankbarkeit für alles, was in Ihrem Leben geschehen war. Lassen Sie Ihre Herbstlaube mit dem Wind fliegen und finden Sie eigene Ruhe.

Мені б хотілось розповісти про прочитану мною книгу німецької
письменниці Каті Брандіс “Фристайлерка”.
Ця книга написана для молоді і про молодь. У книзі йде мова про сучасне
і недалеке майбутнє сортсменів. Нові погляди на професійний спорт та
можливості досягнення спортивних вершин. Події у книзі відбуваються з
2030 по 2032 роки. Кульмінацією книг є проведення Олімпійських Ігор
2032 році у Буенос-Айресі. Головними дійовими особами книги є молоді
спринтери Йола та Раян, які живуть у недалекому майбутньому.
Але це не все, головною ідеєю книги, на мою думку є те, що люди, які
мають інвалідність, і не можуть через це жити повноцінним життям,
завдяки високим технологіям отримають другий шанс у своєму житті. І
дякуючи новим штучним органам та самим сучасним протезам починають
жити звичайним життям і навіть брати участь у Олімпійських Іграх. Це дає
такий сильний поштовх для усіх, хто начебто втратив надію і сенс у житті.
Такі люди стають не просто як усі, а навіть найкращими, найшвидшими,
найсильнішими і приймають участь у спортивних змаганнях та отримають
медалі. Це так чудово! І так надихає! Жити тим життям яке було здавалося
б втраченим назавжди.
І обов’язково у цій історії повинно буть кохання, прекрасне і ніжне між
Йолою та Раяном. Кохання яке немає не перешкод не сумнівів. Люди які
випадково зустрілись та стали єдиними один для одного.
Але, є ще й інше важливе на мою думку питання, яке піднімається у книзі,
це оптимізація спортсменів. У людини майбутнього, є можливість
замінити, окремі свої органи на штучні. Щоб отримати більш оптимізоване
та сильне тіло. Йола молода спринтерка вагається, робити чи ні операцію
по модифікації своїх м’язів. Ця модефікація повинна суттєво покращити її
спортивні результати та збільшити шанси на участь в Олімпійських іграх.
Та більш за все її відмовляє від цього кроку Раян, який втратив свої ноги у
автокатастрофі. Саме він мужньо бореться до останнього, за те щоб
дівчина не робила цю операцію і лишалась зі своїми ріднми м’язами. І
перемогала завдяки своїм природнім даним та наполегливій праці. Бо Раян,
як ніхто розуміє, як важливе власне тіло та його здоров’я.
Чи потрібна насправді ця оптимізація чи ні, чесно це є по відношенню до
звичайних спортсменів? Потрібні взагалі ці операції по модифікації чи ні?
Як такі зміни людського тіла виявлять себе у майбутньому? На мій погляд
це відкрите питання, і неоднозначне.
Книга дуже цікава. Написана чесно і відкрито. Авторка книги багато і
ретельно працювала, дізнаючись про життя спортсменів. Теми які
розглядаються у книзі є сучасними та підштовхують на роздуми. Яке саме
майбутнє чекає на нас?
Я задоволена і рада, що отримала можливість прочитати саме цю книгу і
поділитись своїми враженнями і роздумами стосовно неї

"Він знову тут" Тімур Вермеш: "Гітлер ХХІ століття: зло з вусами чи кумедний актор?"
Уявіть собі, що Гітлер з’явився на початку ХХІ століття? Щоб він зміг зробити в сучасному інформаційному суспільстві з прогресивними технологіями? Саме це питання Тімур Вермеш намагається розкрити за допомогою реальної персоналії в своєму романі «Він знову тут», який був перекладений в сорока країнах світу за його новизну, унікальну іронію та гумор.
Поєднавши низьке і високе, кумедне і трагічне, автор перетворює головного героя в гротескного персонажа, який намагається соціалізуватися в новому, незвичному для себе суспільстві, опановувавши нові для нього пристрої, такі як мобільний телефон, комп’ютер або телевізор в іронічній манері, немов мавпа, яка в перший раз взяла в руку гвинтівку.
В центрі подій – Адольф Гітлер, власною персоною, який прокинувся в 2011 році, ніби його викинув просторово-часовий континуум, порушивши усі закони фізики та логіки цього переродження. Але ні, ми бачимо того самого Гітлера, що й в 1934 році, коли він прийшов до влади за рахунок своєї партії НСДАП – амбіціозний, сповнений національними та ідеологічними поривами, нездоланною жагою до підкорення всього світу та возвеличенню арійської раси.
Що все це могло б значити? Немов спроба старого порядку та політичного ладу втиснутися в новий для нього світ, надихнути друге дихання давно вже невдало відпрацьованого механізму… Чому після багатьох років замовчування та поразки тоталітарного режиму, він намагається знайти своє відображення та «воскресіння» в сьогоденні? Новий порядок заснований на принципах і догмах старого режиму, тому що не існує в світі ідеального політичного та соціально-економічного, стабільного устрою із демократичним базисом, який не давав би «збоїв» у вигляді різних локальних війн, таких як Афганістан, війна в Кореї, Сектор Газу, Донбас та багато інших, які влаштовані за добре відомими сценаріями та стратегіями ведення ДСВ.
Історія Гітлера в романі – це далека в ідеалу розповідь про його становлення, адже світ у вигляді таких персонажів-протагоністів, як сценарист Зензебрінк, Завацький, «секретарка фюрира» фройляйн Кремайер та інші не сприймають його серйозно, вважаючи його божевільним актором, який нібито грає роль за методом Страсберга, трансформуючи акторську гру в повсякденне життя. Якщо ви хочете зануритися в атмосферу комедійного сюжету на тематику фашизму і гітлерівської спроби знайти прибічників в нашому сьогоденні для добре відомих для нас планів – то цей роман продемонструє безглуздість для сучасного покоління таких афоризмів Гітлера, як «…З сьогоднішнього дня, з 22:45, домашня миша жартуватиме про польову, борсук – про оленя, а німець – про турка», «Жартувати про євреїв не варто!» та багато інших висловів, які вкрай негативно сприймалися глядачами, а деякі були трактовані не вірно через різний світогляд Адольфа та сучасних німців.
Письменник використав в своєму стилістичному арсеналі багато прийомів та тропів, таких як історизми (Вермахт, Лювфаре, гітлерюгенд), оказіоналізми (Зіменс, фюрир, Гоогле), ретроспекції, метафори та інші стилістичні фігури, що урізноманітнили художній твір в постмодерністській манері.
Образ Гітлера – це самобутній образ із реального життя фюрера, який частково взятий із епістолярної форми його відомої книги «Моя боротьба», в якій уважний читач побачить його монологи та ораторські здібності, які, до речі, письменник зміг влучно продемонструвати в його думках та висловах на публіці, використавши «потік свідомості», адже Шикльгрубер (справжнє прізвище Гітлера) «дрейфує» у своїх помислах між минулим, теперішнім та майбутнім.
Цікавий факт, що автор зробив хронотоп конкретним та символічним, тому що його персонаж, Адольф, вважав, що війна повинна повторюватися кожні 25 років для відновлення крові та прогресу людства. Ось що цікаво, чому Вермеш написав книгу і випустив у 2012 році? Між Першою (1914) та Другою світовою війною (1939) пройшло 25 років, а проміжок між 1914 та 2014 роками становить 100 років, що кратне 25, отже в цьому полягає великий символізм планів Гітлера – знову сформувати новий Вермахт, створити сучасну армію для незакінченої війни, щоб помститися світу, як один із найголовніших мотивів цього твору.
На жаль, Тімур Вермеш не описав ті передумови, які спровокували Гітлера стати тим, ким він є в його творі. Чудовим аргументом є його книга «Mein Kampf», в якій Адольф викладає свої думки про чванливих і брехливих євреїв, нечестиву соціал-демократію, яка придушує німецький народ, його злиденні будні, вигнання з різних місць роботи, страждання – у повному масштабі це одразу не зрозуміти, але звідти почав проростати корінь зла, який перетворився в жахливий «пучок» та фанатичну і непереборну віру фюрера у господнє верховенство арійської раси, як єдиної на планеті Земля.
Чому цей твір актуальний в наш час? Люди не хочуть повторення жахливої історії, але хочуть сильного лідера, який їх зможе захистити? Чи хибне це твердження? Холодна Війна, Карибська Криза (1962), Чечня, Афганістан – це все наслідки гонки озброєнь між минулим СРСР та США, яка розпочалася після ДСВ. Ви мене запитаєте, а при чому тут Гітлер і його політика? Все це залишилося і трансформувалося в іншу категорію, що називається в сучасному світі іншими словами, але базис цього завжди залишається. Наш світ, як шахова дошка, в якій пішаками є звичайні люди, будь-то пролетаріат, буржуазія, а король – тут все давно зрозуміло. Письменник зробив невеличкий реверс – тепер Гітлер був пішаком в новому світі, як відголосок старої ідеології, що змінилася новим «злом». А що для вас зло – це вирішувати Вам! Письменник залишив фінал відкритим для ваших подальших роздумів. Я не рекомендував би читати цей роман людям із слабким серцем, ті, які пройшли Другу світову війну через те, що письменник використовує провокаційні, расистські, антисемітські та інші думки через образ Гітлера, що може образити честь та гідність даних націй. На мою думку, цей твір призначений для молодих людей, які навчаються в старшій школі або у вищих навчальних закладах, а також людей в зрілому віці, які обізнані в історії, компетентні в правдоподібності історичного викладу наведених автором фактів.
Звернувшись до усім відомої персоналії Адольфа Гітлера, Тімур Вермуш порушив кордони моралі, показавши абсурдність світогляду «батька нацизму» в нашому сьогоденні.

«Ціле життя» Роберта Зіталлера: прожити чи ні?

«Ціле життя» Роберта Зіталлера – книга, видана у 2014 році, яка не пройшла повз увагу не лише німецькомовних читачів. Недарма цей філософсько-психологічний роман увійшов до шорт-листу Букерівської премії.
Головний герой твору, Андреас Еґґер, мешканець невеликого гірського поселення. На наших очах він проходить основні етапи людського життя на тлі бурхливих історичних подій XX сторіччя. Тут знаходиться місце і для рутинної праці селянина, і для кохання, і для різноманітних катаклізмів. Життя змінюється – і наш герой так само. Він крокує за своєю долею, і автор немов пропонує наздогнати Андреаса й піти разом із ним. Але чи вдасться?..
Я читала, смакуючи невелику за обсягом книгу, парадоксально невелику для часового проміжку, який охоплено. «Ціле життя» хочеться розтягнути в часі, наче дійсно минають роки.
Автор вкладає до вуст оповідача свою філософію. Відверто й глибоко про смерть, сенси, кохання, покликання. Оманливість простоти натури мешканця гірського поселення. Так, можливо, він не надто освічений, не має за плечима стосів прочитаних книг, проте знає, що таке непідробне, безхитрісне життя.
Андреас Еґґер – сильна особистість. Він має виразний характер, немов витесаний із гірських скель, котрі так запали йому в душу. Майстерність Зіталлера полягає в тому, що я змогла повірити: колись був на Землі такий чоловік. Народжувався, ріс, дорослішав, вірив, закохувався, страждав, проходив крізь вогонь та воду. Одним словом, жив. І кожен читач може вирішити для себе, був він гарною людиною чи ні, погодитися з його переконаннями – чи рішуче заперечити, співчувати чи дивуватися з нього, але не залишитися байдужим.
«Ціле життя» – влучно-символічний заголовок для цього роману, який за типом є, з одного боку, хронотопним, з іншого – вказує на тему твору. Ми минаємо віхи буття звичайної людини і, немов об’єктив кінокамери, вихоплюємо найголовніше. Тема є «вічною», примушуючи замислитись над значущістю людського життя, місцем людини у Всесвіті, що й зумовлює її актуальність для сучасного читача.
Доволі широка проблематика – соціальна, морально-етична, філософська – здається, наштовхує на запитання: «Що в житті найважливіше?», «Куди прямує людина?», «У чому сенс життя?». Втім, кожен може віднайти щось своє, читаючи даний роман.
Що ж є головною думкою твору? Як на мене, найяскравіше тут простежується гасло: «Ціле життя лежить перед нами, наче гірська долина, і варто пройти крізь нього, цінуючи кожну мить». «Можна виторгувати в людини годину чи дві, або ж викрасти в неї цілі дні, можна навіть позбавити її всього життя. Але ніхто не в стані відняти в людини єдину мить».
Риси постмодернізму легко простежуються в романі, переплітаючись із реалістичним началом. Змішаність високого й низького – такий-от сучасний гротеск: читач має змогу розглянути непринадні сцени повсякденності майже під мікроскопом, відсторонено спостерігати те, на чому не хочеться зупинятися в реальності. Такий контраст примушує повірити у непідробність картини, яка розгортається перед нами, відчути багатогранність людського існування. «Еґґер побачив руку бабусі, що звисала з-під кришки труни, на мить йому здалось, ніби вона хоче махнути йому на прощання та востаннє його благословити».
Ця книга дає можливість насолодитися майстерним стилем, заглибитися у світ емоцій, познайомитися з Андреасом Еґґером… Чи раджу я «прожити» «Ціле життя» Роберта Зіталлера? Так.

Tintenherz
Eine Liebeserklärung ans Buch.

Cornelia Funke wird neuerdings als die deutsche Joanne K. Rowling bezeichnet.
Der Roman „Tintenherz“ von Cornelia Funke ist der klassische Kampf um Gut und Böse, um Fiktion und Realität. Es ist ein Abenteuerroman, der einen wahren "Fantasiezauber" entfacht.
Cornelia Funke misst dem Medium Buch sehr viel Wert bei, «Tintenherz» ist eine ganze Sammlung aus verschiedensten literarischen Werken anderer Autoren und soll der Leserin und dem Leser zeigen, dass man mit Hilfe von Lesen vergessen kann. Denn wenn ein Buch spannend ist, versinkt man darin und wird Teil dieser Welt.
In "Tintenherz" geht es um die zwölfjährige Meggie und ihren Vater Mortimer Folchert, genannt Mo.
Meggie stellt am Ende von Tintenherz fest, dass Worte und die Kunst des Vorlesens, wirklich eine große Macht mit sich bringen. Meggies Fähigkeiten, Wissen und ihre Identität werden auf die Probe gestellt, wobei sie, das was sie im Laufe der Reise gelernt hat, um gute und richtige Entscheidungen für sich selbst und andere zu treffen, benutzen muss. Ich meine, dass Meggie sich dafür entscheidet, nicht in die Fußstapfen ihres Vaters zu treten. Sie möchte also keine Vorleserin werden
Ich bin sicher, dass es nicht genügt, die Welt durch Literatur zu erleben, wir brauchen auch die Form von Erfahrungen, die wir nur durch die Begegnung mit anderen Menschen sammeln können.
Ein wunderbares Leseabenteuer hatte ich mit Cornelia Funkes fantastischem Schmöker "Tintenherz", der der Fantasie und der Vorstellungskraft ebenso huldigt wie den großen Werken der Jugendliteratur. Ich meine, dass der Plot ein wenig ausladend ist. Ein Buchrestaurator verfügt über die Fähigkeit, Romangestalten ins wirkliche Leben treten zu lassen, wovon leider nicht nur die Guten, sondern auch die Finsterlinge profitieren, die sich ihm und seiner Tochter Meggie natürlich prompt an die Fersen heften. Es entspinnt sich eine wilde Geschichte um Sonderlinge, Bösewichter und natürlich Tintenherz; es ist der klassische Kampf um Gut und Böse, um Fiktion und Realität. Ein Abenteuerroman entfacht der einen wahren "Fantasiezauber".
Das Buch ist echt Klasse. Meine große Leidenschaft, ist das Lesen. Nichts wünsche ich mir sehnlicher, als in das Buch einzutauchen, darin zu versinken, zu verschwinden oder es zum Leben zu erwecken.
Wirklich! Ich habe es kein einziges Mal aus der Hand gelegt. Wunderbares Buch, eine Mischung aus schönen, traurigen und leicht gruseligen Gefühlen mit einem Hauch Romantik obendrauf. Ich liebe dieses Buch. Ich bin genau so eine Leseratte wie Mo und Meggie. Und ich habe die Bücher verschlungen, mich in die andeere Welt entführen lassen. In die Welt der Helden, der Verräter und der Magie.
Der Schreibstil des Buches ist locker und leicht, so dass die Seiten des Buches nur so dahinfliegen und ehe man sich versehen hat, hat man die knapp 100 Das Buch ist echt Klasse. Meine große Leidenschaft, ist das Lesen. Nichts wünsche ich mir sehnlicher, als in das Buch einzutauchen, darin zu versinken, zu verschwinden oder es zum Leben zu erwecken.
Auch die Charaktere sind toll ausgearbeitet.
Man kann sich gut in sie hineinversetzen und fühlt stets mit Ihnen.
Besonders ans Herz gewachsen, sind mir Meggie und Staubfinger, was sich auch im weiteren Verlauf der Trilogie nicht geändert hat.
Gleichermaßen gut ausgearbeitet sind der Bösewicht Capricorn und seine Helfer.
Ich bin mir sicher, dass Cornelia Funke sich bei diesem Buch selbst übertroffen hat.
Viel Spaß beim Lesen.

(під час прочитання даної рецензії, будь ласка, увімкніть пісню Secret Garden, яка зможе якнайкраще передати атмосферу книги)

Бернгард Шлінк "Ольга”

Мить, на яку чекаєш усе життя

Уявіть собі, що декілька місяців ви очікуйте листа від своєї коханої людини. Уявіть, що не існує жодних смартфонів, а лише папір та олівець і надія, що скоро все закінчиться та ніяка відстань не буде вам заважати. Уявіть, ніби ви нарешті отримали довгоочікуваний лист, написаний рідною рукою людини, яку ви мрієте обійняти, але не можете через життєві негаразди. Ваші руки тремтять, серце несамовито починає битися, ви не можете знайти місця через хвилювання. Ви чекали цього моменту декілька місяців і дотепер не можете повірити в це. Ви з нетерпінням відкриваєте лист та понурюється у світ коханої людини.

У такому очікуванні жили головні герої даного роману- Ольга та Герберт, які ще з дитинства проводили багато часу разом та мріяли колись створити свою родину. Номінативний заголовок твору “Ольга” дає нам зрозуміти, що саме за життям дівчини ми будемо спостерігати упродовж всієї історії.

Ольга, яка росте без батьків, змалечку товаришує з Гербертом та його заможною родиною. Вона мріє стати вчителькою, але ніхто не поважає її вибір та зневажають її. Але як бідна дівчина сама зможе чогось досягти та вступити до омріяного університету, коли у неї немає ані впливових зв'язків, ані грошей? Як бідна дівчинка подолає дві війни та зможе вижити після всього? Усе це ви можете дізнатися тільки прочитавши цей роман. Але знайте, вона уособлює сильне покоління жінок, які прагнуть отримати освіту завдяки своїй впевненості та рішучості.

У творі постає декілька проблем з якими стикаються головні герої. По-перше, це вибір, який спіткає кожну людину, вибір чи йти на перекір усім та бути з коханою людиною, чи йти до своєї мрії, коли тебе ніхто не розуміє та не підтримує. По-друге, що робити, коли батьки не сприймають вибір твоєї нареченої? Що робити, коли ви набагато заможніші, ніж друга половинка, та батьки вже знайшли дівчину краще? Що робити, коли батьки не будуть з вами спілкуватися, якщо ви одружитесь з дівчиною, яку кохаєте понад усе?

Ця книга дуже легко читається, але чому? А тому, що її написав німецький письменник Бернгард Шлінк, відомий читачам завдяки бестселеру “Читець”, у якому також постає проблема війни та її вплив на долю людей. Цей роман був популярний не тільки в Німеччині, але у всій Європі та Америці. Але роман “Ольга” має дещо новий погляд на старі проблеми, адже ми прочитаємо про долю дівчини від моменту народження та до самого кінця і дізнаємося, чи усі книги закінчуються хепі-ендом, чи є винятки.

Особисто мене ця книга навчила тому, щоб бути відвертим у першу чергу з собою. Адже важливо не те що ми думаємо, а те чого щиро хочемо. Якщо я люблю людину, я скажу їй прямо зараз. Не через 5 років, не у наступному житті. А прямо зараз. Я не хочу чекати, поки ретроградний меркурій закінчиться та можна буде планувати свій день, або якусь мандрівку та просто порадіти життю. Отже, життєва історія Ольги навчила мене не гаяти жодної хвилини, а робити те, що хочу і все одно на думку оточення. Адже хто, як не ви, спроможні здійснити свою заповітну мрію?

Владімір Камінер «Втрачене літо. Дойчланд курить на балконі"
Я належу до того типу читачів, які ніколи (гаразд, зрідка буває) не хапаюся за гарячі новинки видавництв. Мені треба придивитися, почекати на відгуки чи прицінитися. Ця книжка не стала винятком. Тільки тут міг би бути ще один фактор – Владімір Камінер ж німецькомовний автор російсько-єврейського походження. Одразу скажу, що не маю ніяких упереджень щодо простих смертних різних національностей, проте у світлі подій у повітрі витає дух спротиву проти всього російського. Але мушу вас заспокоїти: Камінер покинув батьківщину ще у 1990 році, а за свої вільнодумні роздуми з домішками сатири, незавуальовано викладені у «Втраченому літі», підозрюю, легко б міг опинитися у немилості.
Як уже можна здогадатися з назви, цю книжку автор почав писати під час локдауну, який ввели по всьому світу на початку 2020 року. Камінер не змінює своїх традицій і ця збірка розповідей знову постала автобіографічною. Так, читач одразу ж починає емпатувати оповідачеві, адже у всіх є прямий чи опосередкований досвід сидіння вдома, зменшення обсягу роботи, невизначеності і неоднозначності подій довкола. Проте окрім карантинних замальовок з життя автора та його родичів-знайомих можна чимало вичитати не тільки про поради інституту Роберта Коха щодо «здорової» поведінки у часи ковіду, але й подекуди безглузді або ж плутані поради очільників деяких держав. Автор не погребував, і хвацько вплів у текст ще кілька кулуарних політичних скандалів та навіть написав кілька абзаців про Україну – хай масковий колапс на початку весни 2020 року залишиться у пам’яті багатьох. Читаючи про ковідні реалії буття цілої планети, я думала, що ця книжечка увійде в історію літератури чи не як документальне засвідчення нашої теперішності лише завдяки життєписній спостережливості і скрупульозності викладу. Але «Втрачене літо» цінне не тільки цим. Як людина – вихідець з іншої країни Владімір звертає увагу ще й на немало особливостей укладу життя німців – чи-то на всезагальну послушність, чи-то на дозволи для риболовлі.
Читачів німецького видання книжки чекає ще й сюрприз - додаток з піснями створеного під час карантину гурту «Kaminer & Die Antikörpers», до складу якого увійшов сам автор та його друзі. Українською одну з пісень переклав Сергій Жадан, що вже свідчить про якість. Зізнаюся, після прочитання уривка про створення гурту з насолодою прослухала в оригіналі дотепний трек «Bleib zu Hause, Mama» та й вам раджу.
Загалом, гадаю, ця книжка має сподобатися усім поціновувачам літератури про міжкультурні зв’язки та реалії життя в інших країнах, зосібна у німецькомовних, а також поціновувачам здорового гумору й самоіронії в текстах.

Магія - це і є наш світ

Німецько-австрійський письменник Данієль Кельман сьогодні вважається одним із найбільш відомих німецьких авторів. Його книги перекладені багатьма мовами світу. У його романі «Тіль», написаному в 2018 році, неймовірно влучно переплітається західноєвропейський фольклор з історичними подіями Тридцятилітньої війни (1618-1648).
Головний герой одноіменного роману – Тіль, блазень, пройдисвіт і штукар. Він є відомою постаттю середньовічного німецького та нідерландського фольклору. Завдяки своїй моральній та фізичній стійкості Тіль долав усі перешкоди, які траплялися на шляху і відносився до всього з гумором та саркастичністю. Ще малим хлопцем втратив батьків і вирішив піти на пошуки кращого життя, долучившись до мандрівного товариства. Це була окрема група людей, які також прагнули свободи. Серед них були жонглери, оповідачі, приїжджали на фургонах та візках торговці абсолютно різних товарів та музиканти. Але ціна їх свободи була достатньо великою. Вони не мали захисту від держави, тобто якщо когось із них уб’ють, пограбують або покалічать ніхто не буде переслідувати злодія. Та це не єдина небезпека. Разом з Тілем завжди була поруч сопутниця - його подруга Неле. Дівчина також не бажала залишатися у нудному, далекоглядному житті.
Згодом Тіль став знаменитістю. Протягом роману на його шляху будуть зустрічатися багато різних людей, долі яких автор майстерно переплітає між собою. Особливість роману полягає у нехронологічній послідовності розповіді, що залишає за собою недоказані моменти про персонажів та події і не аби як завдає інтриги, але згодом на всі питання автор дає відповіді. Досить складно іноді зрозуміти сюжет через часту зміну хронології і розповіді від різних персонажів, але цей стиль автора мені довподоби. Також долі героїв достатньо швидко й несподівано змінюються, не можливо передбачити майбутні події.
Крім того я хочу зазначити, що Данієль Кельман звертає увагу на кожну деталь: усі тонкощі запахів довкола (коли це доречно), рухи, думки, почуття, емоції персонажів. Мені це дуже сподобалось, адже читач має змогу всі події «пропустити через себе» та прожити їх разом з героями.
Особисто я рекомендувала твір, наповнений фантастикою та філософією, молодій аудиторії віком не молодше 14 років, адже у творі присутні криваві сцени смерті. Людям старшого віку, як на мене, теж можна взяти цю книгу до уваги тому, що саме такі романи допомагають нам відволіктися від буденних днів у світі магії та фантастичних подій. Безумовно раджу книгу.

"За дверима" Ельфріде Єлінек

Що ховається «За дверима» Е. Єлінек?
Ельфріде Єлінек, відома письменниця-феміністка, родом з австрійського міста Штирія. Українською мовою були перекладені її збірка «Смерть і діва» та чотири романи: «За дверима», «Коханки», «Хіть» і «Піаністка». Завдяки своїм творам, які мають безпосереднє відношення щодо суспільства, у 2004 році жінка була нагороджена Нобелівською премією, проте це не єдина нагорода Єлінек. Роман «За дверима» написаний ще у 1980 році, проте питання, які піднімаються у ньому, актуальні навіть зараз. До того ж, мені сподобалось, що авторка змалювала у творі не просто сучасні, а «вічні» проблеми громади.

Роман зображує нам історію про чотирьох підлітків, які намагаються уникнути сталих правил, створені та нав’язувані старшими людьми. Тому вони вживають запобіжні заходи – розпочинають займатися розбійництвом. Не дивлячись на таку, досить неправильну, спробу отримати бажане, друзі мають власні захоплення, що показує їх з іншої сторони. І хоч у кожного з них різні долі, характери, соц. статус тощо, їх об’єднує єдина мета – здобути свободу від батьків.

Я переважно задоволена читанням твору «За дверима», адже у ньому показано те, до чого покоління Z докладає зусилля. Ми намагаємось відректись від стереотипного мислення старшого покоління, оскільки час плине, і разом з ним змінюються світ, люди. Також, мені сподобалось, що Ельфріде Єлінек відтворила досі розповсюджену проблему – сімейне насилля та роль жінки у патріархальному світі. Думаю, більшість зверне свою увагу на головних героїв, і, можливо, шкодуватиме їх за те, через що вони такими стали, звинувачуючи батьків, але я б радила також звернути увагу на другорядних персонажів, а саме жінок, які так само піддалися впливу чоловіків. Також авторка змалювала розповсюджену проблему підлітків, переважно дівчат, які намагаються схуднути «неприродним» шляхом. Анна мала харчові проблеми, інакшими словами – рпї (розлади прийому їжі).

Заголовок, як на мене, підходить до наповнення роману, і, приблизно, можна здогадатися про що буде йти мова.

Особистості близнюків сформувалися через батьків, а саме із-за власного батька, який був не у «своєму глузді», психічно хвора людина. Його вчинки, слова, вподобання назвати адекватними чи нормальними дуже важко, навіть неможливо. Та це лише причина появи жорстокості у близнюків, а не виправдання. Моє ставлення до Ганса і Софі нейтральне, вони не викликали ні пошани, ні ненависті, ні співчуття.

Я не можу сказати, що роман «За дверима» повністю задовільнив мої очікування, проте читати його було цікаво, хоч, іноді, й незрозуміло. Як на мене, незрозумілість відтворена у швидкій зміні локацій, подій, людей, тому тяжко уторопати де і з ким відбувається подія. У творі не має жаргонізмів, професіоналізмів, діалектизмів тощо, тому це значно полегшує читання. Загалом, моя оцінка цьому витвору 9/10.

У цій рецензії буде описано книгу письменниці в стилі фентезі Корнелії Функе "Чорнильне серце".

Я думаю, що для початку потрібно познайомити вас з автором.

Корнелія Функе - одна з найпопулярніших і найулюбленіших письменниць серед дітей і підлітків у багатьох країнах світу: Німеччині, Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Авсралії, Великій Британії...

Народилася Корнелія Функе в 1958 році. Ілюструвала десятки книг перш ніж почала видавати свої.

Що ж, тепер розповім про книгу і про враження від неї.

У цій книзі розповідається про батька і дочку - Мортимера і Мегі Фольхратів. Мортимер Фольхрат по прізвиську Мо - "книжковий лікар". Він "реставрує" книги: вбирає в нові палітурки, відновлює сторінки, освіжає колір чорнила... Але крім цього він володіє надзвичайними здібностями: вичитувати з книжок персонажів! Одного разу Мо випадково вичитав з книги "Чорнильне серце" безжального злодія Каприкорна і його посіпак.

Відтоді він переслідує Мортимера (Каприкорн охрестив Мо Чарівновустим).

Однієї ночі у дворі будинку з'явився невідомий чоловік. Але виявляється Чарівновустий знає цього незнайомця. Його ім'я Вогнерукий. Коли вони пішли розмовляти до майстерні Мо, Мегі вирішує підслухати їх. Хоча вона нічогісінько не зрозуміла, але запідозрила щось погане. Наступного дня Мо сповіщає Мегі про те, що вони виїжджають з будинку. Мегі не розуміє чому. Сім'я разом з Вогнеруким поселяється в тітки Елінор. Пізнього вечору через двері своєї кімнати Мегі чує незнайомі чоловічі голоси в майстерні тата. Ці чоловіки погрожували йому. Кілька днів перед цим Мегі бачила пакунок смарагдового кольору з яким Мо дуже схвильовано поводився. Коли Мегі хотіла запитати що це за таємничий пакунок, батьк його сховав. Але потім Мегі пощастило вгледіти що в пакунку книга. Тепер, нишком відкривши двері кімнати, вона побачила як чоловіки вимагали цю книгу. Вона хотіла кинутись на допомогу, але Елінор здержала її. За той час незнайомці відвезли Мо невідомо куди. В паніці Мегі йде на його пошуки...

Ой, я багато вам розповів,якщо будете багато знати буде не цікаво читати

Чорнильне серце
Cornelia Funke

Чи можливо вичитати любов до книг?


Корнелія Функе – відома німецька письменниця, яка обрала для себе підліткову та молодшу аудиторію, серед якої невпинно та досить вдало поширює захоплення літературою. Найцікавішими для дітей є фентезі та пригодницькі романи, тож, не дивно, що її твори написані саме в цих жанрах. Її бестселер «Володар над злодіями» отримав дві американські премії, а «Чорнильне серце» перекладено 37 мовами світу.
Чому ж ця книга виявилася настільки особливою для книголюбів усіх вимірів? Дуже просто, вона допомагає повернутися у дитинство, коли хотілося мріяти та вірити у магічність друкованих літер, та дає зрозуміти, що такі подорожі залежать зовсім не від віку. А підлітки, що пірнають у вир подій, мають змогу знайти себе у персонажах книги та віднайти таке давнє, але незмінно захоплююче хобі.
Недарма було підібрано саме такий заголовок, символічне «чорнильне серце», означає нестримну любов головних героїв до книг, яка своєю міццю може оживити прочитане. Саме на цьому сильному почутті й зосереджується автор, бо за сюжетом головні персонажі люблять книги, оберігають їх, поважають. Маленька дівчинка Мегі, донька книжкового доктора Мо, не дивлячись на тривалі подорожі, завжди тримає свої книжки у «скриньці», а її батько, в навіть смертельно хвору друковану історію, вдихає нове життя, огортаючи в нову палітурку та відновлюючи кожну сторінку. Але чому, якщо батько дівчинки так любить книжки, він ніколи їй не читає вголос? Саме про це задумалася маленька, після діалогу Мо з таємничим гостем – Вогнеруким. А чим закінчиться раптова подорож до занудної тітки, яка спілкується тільки з книжками та стелями свого величезного будинку?
Як на мене, найголовнішим у цьому романі є послання авторки до людей будь-якого віку, яке можна зрозуміти майже одразу – любіть книжки й ваше життя заграє зовсім іншими фарбами. Та, все ж-таки, треба бути обережніше, щоб ваша натхненність не оживила якогось Каприкорна чи рогату куницю.. Щодо куниць, то теж важлива деталь, існують вони, таки, рогаті, чи ні? Сподіваюсь - так, бо вони мені до вподоби. Як і вставки авторки перед кожною главою з цитатами інших письменників! Книги в книзі що розповідає про книги, ото файно! А ще можливість відкрити для себе стільки цікавих новинок (або щось старе, класичне, зовсім по-новому).
Як було зазначено в цьому магічному творі, писати книжки – це ще й чародіяти. І я з цим цілком згодна, бо під час прочитання я була наче морячка під впливом сирен – хотілось більше й назавжди. Такий діалог з автором повз паперові сторінки – ось справжня ознака якісного чорнильного порталу.
На останок, хочу зазначити, що я не можу назвати цю книгу «дитячою», бо події твору, в певних місцях, дещо жорстокі. Тому, ідеальною аудиторією, яка буде ковтати с повагою кожну літеру, може бути саме підліткова. Але, на мою думку, дорослі яким не вистачає «буденних» див, можуть сміливо насолоджуватися сторінками, що мотивують читати ще більше, ніж колись.

"Schlusstakt" von Arno Strobel: Das alles war komplette Lüge...

"Falls ein Mensch die Wahrheit sagt, wird sie über kurz oder lang ans Licht gebracht werden"
O. Wilde

Allen Jugendlichen, die sich für die Jugendthriller, für die Intrigen und für die Erhebungen interessieren, möchte ich ihnen das Buch von Arno Strobel "Schlusstakt" einreichen. Das Buch über Abeunteuer und verlockende Träume von Vicky , die auf die Paradiesinsel geflogen ist, um an dem Gesangswettbewerb teizunehmen, wo der Hauptpreise ein Plattenvertrag und 2 Millionen Euro sind! Aber um ans Herzensziel zu gelagen, muss sie viele Schwierigkeiten überwinden. Sie erwarten die Freundschaft und Erpressung, die Hölle auf der Insel und Paradies auf dem Bildschirm, ein schöner Umschlag und eine tödliche Konkurrenz...
Ob sie alles durchkommt, werden sie nach dem Lesen des Buches herausfinden.

Arno Strobel - einer der Schriftsteller von der deutschen modernen Literatur des Postmodernismus. Seine Werke sind in den Spiegel-Bestsellerlisten vertreten. Seine Karierre begann Strobel mit 40 Jahren. Zu der Hauptgenres gehören Thriller und Detektiv.
Seine Werke sind "wie Entdeckundsreisen zu den dunklen Wimkeln der menschlichen Seele". Er sucht keine primtive Themen, die beliebige Schriftsteller schreiben können. Das macht seine Arbeit so interessant.
Ich kann das Schaffen von Arno Strobel objektiv nicht beurteilen. Ich mochte sein Aufwachsen verstehen. Wie er eine Person wurde? Teilweise und geizig ist die Information im Internet, aber wir können uns kein Bild von diesem Mann machen.
Jedoch muss man während des Lesens des Buches "Schlusstakt" diese Information nicht wissen, sondern lesen.

Und jetzt erzähle ich über meine Eindrücke. Im Großen und Ganzen, das Buch gefiel mir nicht, aber es kann nicht als schlecht bezeichnen.Ja, das Thema über die Shows an einen exotischen Ort ist relativ neu, wie ein Thema für das Buch. Der Einfall ist interessant. Es kann und muss lesen, um Mensch zu versteht, was und wie "hinter dem Vorhang" der Fernsehsendung passiert.Das ist genau das, was interessant ist, was man weiterführen soll. Das Ereignis mit der Ermordung, so sehe ich das, war unnötig. Der Wunsch von Arno Strobel ist jedoch verständlich, dass er die Fabel des Romans mehr vielfältiger machen möchte. Allerdings hat mich das nicht beeindruckt. Man kann durchaus das Thema über Show, die zeigt, wie tatsächlich alles passiert, sondern was verzerrt Zuschauer sieht, weiterführen.
Deshalb, um zu vestehen, worüber ich sage, braucht man einfach "Schlusstakt" zu lesen und Schlussfolgerungen zu ziehen.

Meiner Meinung nach, sind die Hauptfiguren des Romans so ungenügend durchgearbeitet, dass sie überhaupt nicht entfaltet sind. Und wie kann ich ohne die Darstellung der Gestalten von Figuren fantasieren? Wie muss ich ihre Motive verstehen? Die wichtigste Aufgabe von dem Schriftsteller ist nicht nur das Thema und die Idee, sondern auch durch die Figuren menschliche Vor- und Nachteile zu zeigen.
Zum Beispiel, die Hauptfigur Vicky. Obwohl wir die Fabel mit ihren Augen sehen, verstehen wir nicht ihre Psychologie, die so wichtig ist.

Ich rate dieses Buch jedem, der leichten Ruhm erzielen möchte, obgleich man nichts über Showbusiness weiß. Oder einfach den Jugedlichen, die Freizeit mit dem Buch verbringen möchten.
In keinem Fall lest Menschen, die richtig Qualitetslitetatur verstehen und schätzen.

Alles oben Genannte in Rezension war subjektive Meinung, wobei man nicht Unterstützung suchen muss. Ich gehe von eigener Erfahrung aus.

Тимур Вермеш «Він знову тут»/Look Who's Back

«- Я і є фюрер!
Він знову розсміявся:
- З глузду з’їхати, геть як справжній!»

Насамперед, змушена визнати очевидне: до цієї книги зовсім не просто підступитися. Позаяк, я переконана у тому, що (принаймні абсолютна більшість з нас) вихована поціновувачами демократичного державного устрою і свободи слова, чуйними, добросердими людьми, які усвідомлюють масштаб злочинів, скоєних під знаменами нацизму. І книга, яка бравурно б їх висміювала, точно не припала б до смаку людині, охочій й надалі бути вхожою до пристойного товариства.

Переймаючись цією непевністю, чого слід очікувати, я почала не з прочитання книги, а з наведення довідок про неї. The Guardian назвала твір: «захоплюючим скандальним (transgressive) хітом». Time – «сатиричним романом-бестселером». The New York Times радить нам: «прочитайте цю книгу». The Financial Times запевняє: «жарт не про реанімованого фюрера, який передбачувано кидається на іммігрантів та євреїв, а про іронічну легковажність покоління YouTube». Екранізація має показник 7.1/10 користувацького рейтингу IMDb (на основі 44 тисяч оцінок). На 7.1 фільм оцінили і глядачі Netflix. Рейтинг Rotten Tomatoes склав 80.0%.

Отже, світова спільнота тепло сприйняла як книгу, так і фільм на її основі, тому перейматися через людоїдський посил не варто.

Однак, на мою думку, все рівно мати можливість читати сатиричний твір про Гітлера, залишаючись у зоні психологічного комфорту та підтримуючи відносну душевну рівновагу – це такий рівень абстрагування, який виникає виключно завдяки привілею бути незачепленими нацизмом та/або його відголосками безпосередньо. Заслуговують на повагу та розуміння ті, для кого рани, нанесені гітлерівським режимом – невигойні, а будь-які теоретизування про повернення до життя кривавого диктатора у сучасному світі – непристойні та обурливі.

«Я стояв на автобусній зупинці в Україні і тримав у руках велику миску з домашнім сиром. Герінга ніде не було видно, і я добре пам’ятаю, як мене це розізлило» -

ні, таким чином я не натякаю, що пан Вермеш вирішив «удружити» нам і поселити пробудженого Гітлера в сучасній Україні. Цим я лише демонструю, що автор використав реальні щоденникові замітки та спостереження протагоніста, іронічно вплітаючи їх у тканину тексту під виглядом потоку свідомості книжкового Гітлера в обставинах, що склалися. Іноді вони настільки пафосні та нарцисичні, що підсвічують увесь гротеск ситуації і абсурдність ідеї кому-небудь і коли б то не було сприймати його всерйоз і дослухатися до «порад» чоловіка з насупленим обличчям і вусами-щіточкою.

«Цей сумнівний російський керманич держави, чоловік цікавий, нічого не скажеш, і все рівно він для мене порожнє місце» -

гадаю, бути «цікавим чоловіком» в очах «фюрера» - найвища міра пошанівку для президента РФ!

І на такій «пасквільній» ноті автор протягом усієї книги переконує нас у тому, що у сучасному інформаційному світі межі комедійного жанру стираються до такої міри, що з вечірньої розваги після важкого робочого дня для широких народних мас, прихильність до улюбленого харизматичного артиста ризикує перетворитися на серйозну, дестабілізуючу державу силу, якщо той подасться прямо зі сцени свого шоу у велику політику!

«Без стійкого світогляду у людини, само собою зрозуміло, немає ані найменшого шансу у сучасній індустрії розваг, а згодом не буде й права на існування, решту ж урегулює історія. Або рейтинг» -

виголошує автор вустами свого героя. Команду професіоналів у індустрії розваг, яка, за старою доброю традицією – «па пріколу» випустила в ефір когось-дуже-подібного-на-Гітлера, останній у своєму внутрішньому монолозі називає «політгумористами».

Стосовно ризиків розбурхати неонацистські настрої у маргінальних осередках прихильників Гітлера, запропонувавши їм сценарій «воскресіння» кумира - праворадикали виставляються тут геть не у вигідному світлі. Їм би не сподобалася ця книга. Меседж автора суголосний з думкою, висловленою лауреаткою Пулітцерівської премії Ізабель Вілкерсон у книзі «Каста. Витоки наших невдоволень»:

«Німеччина є свідченням невтішної правди: зло - це не одна людина. Коли складаються сприятливі умови, воно може пробудитися в більшій кількості людей, ніж нам хотілося б думати. Легко сказати: «Якби ми мали змогу знищити тиранів до того, як вони захоплять владу, або припинити їхнє звеличення... Якби ми могли почекати, коли фанатики повимирають…». Значно важче зазирнути в пітьму сердець звичайних людей із неспокійним розумом <…> Важче зосередити увагу на небезпеці колективної волі, на слабких сторонах людського імунітету, на тому, як легко ці токсини можуть вразити наступні покоління. Адже це означає, що ворог, загроза, яка причаїлася в людстві – це не одна людина, а всі ми».

Рецензія
на книгу В.Ґ. Зебальда «Аустерліц»

Вінфрід Ґеорг Максиміліан Зебальд – німецький прозаїк та поет, літературознавець. Народився у Німечинні у 1944 році. З другої половини 60-тих років минулого сторіччя переїхав до Англії. Був викладачем в університетах Великої Британії. Написав чотири романи німецькою мовою – «Запаморочення. Почуття», «Вигнанці», «Кільця Сатурна» та «Аустерліц». Саме останній роман приніс автору світове визнання. В.Ґ. Зебальд був визнаний лауреатом премій Берліна у 1994 році, Генріха Белля у 1997 році та Генріха Гейне у 2000 році. Загинув в автокатастрофі у 2001 році.
У романі «Аустерліц» мова йде про дорослого одинокого чоловіка Жака Аустерлиця. Головного героя перед початком другої світової війни у віці чотирьох років вивезли з Праги до Великобританії заради його ж спасіння. Але при цьому маленький хлопчик, «… який ріс , оточений ласкою й піклуванням,..» лишається усього, крім самого себе: сім'ї, Батьківщини, свого ім'я. Жак Аустерліц стає Давідом Еліасом. Дитинство Жака-Давіда проходить в Уельсі, в сім'ї пастора-кальвініста, де не було ні радіоприймача, ні газет, де не прийнято обговорювати те, що відбувається у світі. Перебування у домі прийомних батьків асоціюється у дорослого Жака Аустерліця лише з холодом, тишею, постійними сутінками, самотністю. Він порівнює своє життя з перебуванням «у своєрідній в'язниці. У віці дванадцяти років його направляють на навчання у приватну школу, де «…були представлені найрізноманітніші форми великих тираній і дрібного деспотизму», але для Аустерліця роки перебування у школі стали «роками звільнення» і «єдиним виходом». Лише після смерті прийомних батьків, перед закінченням гімназії Давід Еліас знову стає Жаком Аустерліцем.
Став дорослим, головний герой повертається у континентальну Європу: формально – досліджувати архітектурні стилі та споруди, фактично – досліджувати свою історію ті історію своєї сім'ї. Паралельно з процесом воскресіння особистої історії проходить воскресіння європейської історії 30-40-вих років минулого століття. Пошуки самого себе і свого коріння іноді перетворюються для Аустерлиця у тиху боротьбу з мовчанням більшості європейців про катастрофу, що торкнулась кожного.
Історію Жака Аустерліца розповідає читачам випадковий знайомий головного героя, з яким вони познайомились на вокзалі в Антверпені. У подальшому вони зустрічаються декілька разів на протязі майже 30 років. Зустрічаються вони не часто і іноді випадково, але кожного разу їхні розмови і розповіді Аустерліця починаються с того моменту, з якого вони завершились минулого разу. Створюється таке відчуття, що нібито вони разом весь час. Історія співрозмовника і Аустерліця має конкретний початок і не має кінця, їх зв'язок нагадує життєвий шлях: всі усвідомлюють початок свого життя і взагалі життя через минулі події та пам'ять про них і ніхто не усвідомлює його завершення, тому що пам'яті про майбутнє немає, тому, начебто, не існує і закінчення життя. Здається, що до двох головних героїв роману додається третій, набуть самий головний – людська пам'ять.
Жак Аустерліц вивчає архітектуру не випадково, бо архітектура - один з найбільш стійких елементів цивілізації. Думки про події змінюються. Причин тому багато. І, на превеликий жаль, з часом все складніше стає докопатися до фактів. Людство все частіше замінює об'єктивні факти суб'єктивними думками про нього. Але архітектура, як сказали світові класики літератури М.В. Гоголь та В. Гюго, є головним літописом людства і вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні, і перекази. Архітектура є константою, об'єктивним фактом, на який можна спиратися у пошуках свого минулого, минулого держав, народів і націй. За думкою Аустерліця, архітектура найкраще характеризує епоху, амбіції держав і межі розумного в їхній діяльності, їхні досягнення та страхи. Архітектура матеріалізує та увічнює ідеологію держави.
Історія Жака Аустерліца та його пошуків ілюструється чорно-білими фотографіями. І це також є наслідком одинокого дитинства маленького хлопчика на чужині: «…в домі пастора не було інших зображень, ці нечисленні світлини, …стали мені настільки знайомі, ніби я жив з ними…». Фотографії, чорно-білі, непрофесійні, розмиті, не дають читачеві позбутися відчуття реальності. Фотографії постійно з'єднують розірвану війною історію Аустерліця та реальність післявоєнної Європи.
Фотографії, документи, речі стають героями роману, бо В.Ґ. Зебальд передає їм, німим свідкам та носіям пам'яті про людську та цивілізаційну катастрофу, функції героїв, що не можуть бути виконані героями. Речі стають об'єктами глибокої прив'язаності головного героя, Аустерліца, іноді єдиним об'єктом довіри, єдиним зв'язком між минулим та сьогоденням: «…за його словами, цей наплічник був справді надійною річчю в його житті,..».
На території колишнього концтабору Аустерліц тривалий час розглядає речі в'язнів, що на відміну від людей, змогли пережити катастрофу. Роздивляючись чучело білки, головний герой раптом згадує, що вона зветься по-чеські veverka, начебто згадав ім'я давно забутого друга та заповнив клаптик пустоти у себе самому.
Роман складний, як за мовою, так і за сюжетом. Тягнучий. Монотонний. Найбільшою складністю для читача, як на мене, є майже безперервний текст, без поділу на глави, який не дає змоги зупинитися, перевести дух. Таке враження, що ти наче шукаєш вихід у нескінченому лабіринті , у темряві та ще й у замкнутому просторі. Наче безперервно складаєш величезний пазл, з важкістю уявляючи контури загальної картини.
Проза В.Ґ. Зебальда відсторонена, абсолютна ввічлива. Стиль мемуариста, який додає роману відчуття документалістики. Надзвичайна ґрунтовність, розсудливість мови сприймалась би у будь-якому іншому емоційно-благополучному романі як норма, але в «Аустерліці» це сприймається як захист при зустрічі з нестерпним, як вкрай необхідна сконцентрованість, що дозволяє зберегти рівновагу на краю прірви. Зазвичай така поведінка характерна для жертв катастроф, які перебирають її обставини до дрібниць, пояснюють деталі з єдиною метою - не з'їхати зовсім з глузду, затримати своє повернення у нову реальність доки не знайдеш собі точки опори там, у новій реальності.
Неможливо зрозуміти роман «Аустерліц» повністю, якщо не бути знайомим з біографією В.Ґ. Зебальда. Батько - військовий, який залишився служити в армії після приходу до влади фашистів і повернувся у Німеччину з французького полону після закінчення другої світової війни. Мати пережила бомбардування Гамбургу. Своє ім'я Вінгфрід Георг він скоротив до В.Ґ. У сім'ї його називали скороченим ім'ям Макс. Про голокост і табори знищення В.Ґ. Зебальд узнає не в сім'ї, а в старших класах школи після перегляду фільму про табір Берген-Бельзене, де було знищено більше ніж 6 мільйонів чоловік. Обговорення картини не було. Мовчазне суспільство післявоєнної Європи, спільне бажання жертв, вбивць, свідків забути гуманітарну катастрофу Європи 20-ого сторіччя, як страшний сон, забути свої ролі у ній...Але В.Ґ. Зебальд відчуває особисту відповідальність за цю катастрофу і не згодний із замовчуванням, забуттям ні особистих історій, ні історії післявоєнної Європи. Мені здається, що то не Агата, а сам В.Ґ. Зебальд доходить до крайнього відчаю і «ходить із кімнати в кімнату,… і долонею з розчепіреними пальцями б'є себе по чолу, скандуючи по складах : «Я цьо-го не ро-зу-мію! Я цьо-го не ро-зу-мію! Я ні-ко-ли цьо-го не зро-зу-мію!».
Мені здається, що ретельний опис відвідування Жаком Аустерліцем чеського містечка Терезин є квінтесенцією роману.
Головний герой з'ясовує, що його матір, Агата, знаходилась у концтаборі, який був розташований у фортеці, побудованої у XVIII столітті у містечку Терезин. Жак Аустерліц їде туди. Стоїть похмурий день, а з часом починається і дощ. Залишки фортеці начебто замасковані у болотистий ґрунт періодично затоплюваної місцевості. Здається, що Терезин у післявоєнні роки знову став звичайним містечком, але, читаючи В.Ґ. Зебальда, складається таке враження начебто і місто, і мешканці поринули у якісь жахливий напівсон: всюди німі фасади з моторошними дверми та брамами, зі сліпими вікнам, де не ворушиться жодна фіранка, ряди пронумерованих червоною фарбою сміттєвих баків уздовж стін… За весь ранок Аустерліц зустрів на вулицях міста лише божевільного, який «жахливо лаявся ламаною німецькою»… Аустерліц іде до музею гетто. Там він єдиний відвідувач і пані невизначеного віку, що сиділа за касовим столом, пояснює «що тут буває мало приїжджих….А місцеві мешканці все одно сюди не ходять». Жак Аустерліц відвідає музей і увечері повертається до Праги: водій мовчки дає білет і решту грошей, в автобусі дуже натоплено, всі без винятку пасажири позасинали у скоцюрблених позах… А Жак Аустерліц відчував «як … на чолі виступають краплі поту і як … стисло груди», тому що «я тепер усвідомив і водночас не міг усвідомити, адже кожна деталь, яка відкривалася переді мною, коли я проходив залами музею,…абсолютно не вкладалася в мене в голові, а ще я відчував провину через своє дотепер зумисне небажання все це знати».
Головний герой, намагаючись знайти своє втрачене минуле, історію своєї сім'ї, фізично проходить свій шлях і шлях своєї матері у Богемії. Але це не дає йому спокою, навпаки «у перші тижні після повернення з Богемії» він почуває, що його все більше і більше охоплює жахлива тривога, яка з часом не лише не проходить, а посилюється: «розум був безсилий перед давно притлумлюваними відчуттями покинутості й спустошеності, які тепер різко вирвалися назовні». У Аустерліца починаються панічні напади, які одного разу призводять до втрати свідомості з подальшим тривалим перебуванням у стані психічної прострації. Одужання головного героя займає тривалий час, понад двох років…
Неможливо не замислитись от над чим. Якщо Аустерліц, який безпосередньо фізично не пройшов через всі жахіття концтаборів, який доторкнувся до них через документи, експонати, розповіді Віри, опинився у такому психічному стані, то у якому стані перебували люди, які пройшли через концтабори і скільки часу було потрібно їм, щоб одужати психічно і чи одужали вони взагалі? Коли рахують жертв війни, зазвичай рахують загиблих під час бомбардування, бойових дій, у концтаборах, але чи рахували тих, хто втратив розум від жахіть війни, які навіть через чверть століття після війни продовжують жахливо лаятись ламаною німецькою?
Чим більше документів, фактів, тим більше питань і ніякий документ не може поставити крапку в особистій пам'яті ні головного героя, ні автора. Недарма автор бере собі у свідки і помічники архітектуру і фотографії, бо будь-яка пам'ять суб'єктивна і дуже мінлива. Будь-яка розмова про минуле буде розмовою про тебе сьогоднішнього.
Роман «Аустерліц» «розходиться» у всі сторони завдяки тому, що майже не має чіткої фабули, але саме завдяки тому ж є самим правдивим життєписом як людини, так і європейської історії періоду другої світової війни . Як немає крапки в особистій історії Жака Аустерліця, так немає крапки і в історії Європи. В тому є актуальність роману В.Ґ. Зебальда. Такий «ввічливий» роман без голосної агітації має значно більше значення в усвідомленні подій того трагічного часу сучасними людьми, аніж голосні промови до Дня перемоги. Перемогти – це не повторювати таких трагедій.
Начебто, і не замовчуються події другої світової війни, і пам'ятників не стає менше, але значення і наслідки цієї трагедії з кожним днем стають все більше і більше «розмитими» і поступово зникають із фокусу інтересів сучасників.
Я вже писала вище, що на мою думку роман не має чіткого закінчення, він начебто розчиняється у тумані. А немає закінчення ані роману, ані історії Жака Аустерліца тому, що немає кінця війні і війнам.
Зазвичай я купую тільки ті книги, до яких я постійно повертаюсь. Роман В.Ґ. Зебальда «Аустерліц» я обов'язково куплю, бо він чудовий і вартий кожної хвилини, витраченої на його читання.

Дачний будинок на березі Бранденбурзького озера має зникнути, бо такий закон – він не відповідає сучасним вимогам. А колись доводилось зникати його мешканцям, бо вони не вписувались у тодішню сучасність. Німецька письменниця Дженні Ерпенбек розкриває дванадцять історій трьох родин, які у різний час жили у цьому будинку. «Прокляття дому» варто читати почуттями. Ви швидко цьому навчитесь.

Уродженка Східного Берліну, палітурниця і режисерка театру за освітою, Дженні Ерпенбек відкрила світу свій письменницький талант у 1999 році. Її твори – це осмислення минулого і людського буття під символом зникнення, відзначені численними літературними преміями і перекладені кількома десятками мов.

У «Проклятті дому» (Heimsuchung) письменниця пропонує обернутись на минуле, відчути запах саду, послухати озеро і невловиму тривогу у повітрі через віконниці головного героя – будинку.

Обкладинку німецького видання «Прокляття дому» прикрашають вітражі – кольорові скельця виринають з чорної пітьми і обіцяють сонце. Український переклад роману 2016 року привертає увагу столовим сріблом, розвішаним на трояндовому кущі.

Відкриваючи книгу, ти ніби обережно заходиш до оселі. Її проєктував і будував талановитий берлінський архітектор для коханої дружини. Другої дружини, адже службовий роман з веселою стенографісткою завершився весіллям. У його уяві затишок сімейного щастя мала захищати солом’яна стріха серед сільської пасторалі, у тіні віковічних дубів. Взимку він хотів кататися з дружиною на ковзанах і грітися біля голландської пічки. Кожен куточок у будинку був продуманий для життя і натхненний фантазією коханої жінки – обшивка рожевим шовком, таємні механізми віконниць, тисячі дрібниць. У будинку було місце для гостей, майсенська порцеляна і майстерня з кульманом, але не проєктувалася дитяча кімната. Політичні вітри, пожежі війн і післявоєнні потрясіння були набагато небезпечнішими за негоду і грозу. Архітектор навіть у жахливому сні не міг уявити, що через кілька років його дружина у смертельній небезпеці ховатиметься в гардеробній, а сам тікатиме від нової держави, яка погрожує ув’язненням.

Роман складається вражаючих історій звичайних німців, затиснутих у жорнах різних ідеологій і подій. Усе двадцяте століття під дахом одного німецького будинку – відновлення після Першої світової війни, старосвітське суспільство з середньовічним відлунням, становлення Третього Рейху, Друга світова війна, прихід Червоної армії, поділ Німеччини, життя в НДР, падіння Берлінської стіни і воз’єднання країни. Суспільні катастрофи перемежовуються митями щастя власників будинку різних поколінь і мовчазною роботою незмінного садівника.

Книга бездоганна у своїй лаконічності, водночас через кожну деталь побуту і емоцію персонажів дає точне відчуття різних епох, захоплює і тримає увагу до останнього рядка. Чого варті лише прикмети на весілля, похорони! І мимоволі задумуєшся, чи міг стати осередком щастя будинок, зведений на нещасті солтисівни?

«Сканери» Роберт М. Зоннтаг: «Усі знання – кожному! Завжди та безкоштовно!»

Роман «Сканери» сучасного німецького письменника Мартіна Шойбле, виданий у 2013 році під псевдонімом Роберт М. Зоннтаг. Свою творчу кар’єру Мартін Шойбле почав ще у шкільні роки, письменник співпрацював з пресою на безплатній основі. Більшість творів Мартіна Шойбле мають саме документальний характер і створені у формі журналістського розслідування, що не скажеш про роман «Сканери», адже це типова антиутопія.

Кожна людина мріє дізнатися, що ж несе в собі майбутнє людства. Чи будемо ми вільно мандрувати галактикою та відкривати нові світи, або ж станемо свідками міжгалактичних війн? Наскільки зміниться наша власна планета та й суспільство в цілому? А чим більш розвивається людство, тим більше постає питання про альтернативи нашого з вами майбутнього.

Уявіть, ви опинились у 2035 році. Один з ізольованих мегаполісів. Навколо — заражена місцевість. Все суспільство поділене на три ранги А, В та С, де район С — це жахливі нетрі й потрапляння туди гірше самогубства. Кожен паперовий друкований засіб інформації вилучається й сканується, а після просто знищується, під «чудовим» гаслом «Усі знання – кожному! Завжди та безкоштовно!». Весь ваш світ це єдина «Ультрамережа». Все ваше життя лише синтетична збірка інформації, віртуальна реальність надана єдиною мережею – Ультранет, і все що вам потрібно – примочки. І навіть ви є частиною цієї системи, Ви – сканер. Все це життя головного героя та оповідача роману — Роберта М. Зоннтага та всіх тих хто його оточує. Та чи справжнє життя, ідеали та уявлення героя про світ? Після зустрічі з дивакуватим старим з книгою в руках світ Роберта кардинально змінюється. Яку правду відкриє для себе герой? Які будь його наступні дії? Чи обере він таку солодку брехню або ж прийме гірку правду? Що станеться з тими кому він довіряв найбільше?

Своїм романом Мартін Шойбле висвітлив та підняв до обговорення не одну проблему сучасності. Перш за все, ми стаємо свідками людської бездіяльності. Більша частина суспільства прийняли нав’язане їм життя, багатьом просто байдуже до страждань інших, а відео з самогубствами набирають шалену кількість переглядів. Без жодних питань люди прийняли правила Ультранету, а та мала кількість противників стали терористами та знищуються. Інша проблема — намагання побудувати краще майбутнє шляхом повного знищення минулого. Та чи дійсно це майбутнє таке чудове? Вже починаючи з самого героя можна дати відповідь. Адже з першого погляду простий чоловік Роберт М. Зоннтаг це той самий пожежник Гай Монтег Рея Бредбері чи образ того ж Уінстона Сміта з Міністерства правди Джорджа Оруелла. Наступне, це заміна реального життя фальшивою, але такою бажаною синтетичною фантазією, що відбувається вже й сьогодні. Ми бачимо світ де залишилось занадто мало справжнього, починаючи від місця життя людей, їжі, кохання та навіть індивідуальності кожної особистості, котрі з легкістю продають свої ідеали як ті друковані примірники.

Сам автор у своїй роботі робить посилання до інших класичних антиутопічних творів Рея Бредбері, Джорджа Оруелла та Олдоса Хакслі. Та й сам роман має багато подібних моментів в сюжеті з вже добре всім відомих робіт класиків світової літератури. Можна сказати, що це осучаснена версія зображення майбутнього, максимально приближена до теперішніх сучасних технологій та суспільства. Отже, представлений роман «Сканери» Роберта М. Зоннтага я б рекомендувала більше прихильникам жанру підліткова література та антиутопія.

Відверто кажучи, цей роман не припав мені до духу. Адже впродовж всього роману я проводила паралелі з класичними антиутопічними творами Рея Бредбері та Джорджа Оруелла й постійно порівнювала їх. Тому, можу сказати, що хоча й тематика досить актуальна та змушує замислитися, але сам роман значно поступається своїм класикам. Сам сюжет твору занадто підлітковий, наповнений прогалинами, на які не має жодного пояснення та великою кількістю кліше. Персонажі занадто прості, не дивлячись на те, що автор намагався надати їм психологізму, вони досить поверхові й часом їх дії безглузді. Не дивлячись на широке використання неологізмів та авторських слів, підбір слів у творі занадто простий та банальний, навіть як для підліткової літератури. Але не дивлячись на все, книга варта прочитання хоча б з пізнавальної точки зору.

«Таймлес. Рубінова книга» Керстін Гір.
Яким буде твоє життя, якщо раптом ти дізнаєшся, що ти володар часу?
Саме цим питання задається читач, вперше відкривши трилогію відомої німецької письменниці Керстін Гір «Таймлес». Саме ця трилогія «дорогоцінного каміння» зробила письменницю відомою на весь світ. Перша частина історії - «Таймлес. Рубінова книга» була опублікована в 2009 році і незабаром її було перекладено більш ніж на 50 мов світу та стала одним з бестселерів у жанрі young adult. У 2010 та 2011 роках світ побачив ще дві частини історії, які в українському виданні отримали назву «Таймлес. Сапфірова книга» та «Таймлес. Смарагдова книга». Згодом у 2012 році німецька компанія “Caravella DDC” разом з “Disney+” придбала права на екранізацію всіх трьох частин. Окрім трилогії «Таймлес», Керстин Гір написала ще одну трилогію, яка отримала назву «Зільбер» і яка стала не менш відомою у жанрі фентезі, і отримала велику кількість позитивних відгуків серед літературних критиків з усього світу. Права на екранізацію "Зільбер" також були придбані компанією “Caravella DDC”, але на данний момент окрім цього про майбутній фільм нічного не відомо.
У своїй історії "Таймлес. Рубінова книга" Керстин Гір знайомить нас із таємницею двох родин, в яких упродовж деількох століть народжуються мандрівники у часі. Дії у книзі відбуваються у Лондоні в наш час та у минулому. Головною героїнею цієї історії є Гвендолін Шеферд, шістнадцятирічна дівчина, яка зовсім раптово дізналася, що саме вона унаслідувала ген мандрівника у часі, хоча всі надії були на її кузину Шарлотту, яку все життя готували для цього. Але завдяки матері Гвендолін, яка приховала той факт, що дівчата народилися в один день, Гвендолін не мала тих навичок, які потребувалися таємній спільноті, частиною якого вона стала. І раптово із звичайної школярки, Гвендолін стає одним з членів таємної спільноти під назвою «Ложа Вартових», яка існує для виконання таємничої місії – замкнути коло крові дванадцяти мандрівників у часі. Супровождує Гвендолін у минуле представник роду де Віллерів – Гідеон, який на відміну від дівчини, все своє життя вивчав історію Англії, фехтування, музіював на скрипці та вивчав правила етикету. У кожного мандрівника є свій дорогоцінний камінь, якому він відповідає. Так за пророцтвом, Гвендолін - це рубін, який завершує круг з дванадцяти мандрівників, а Гідеон - це алмаз. Що мене вразило більше, це те, що із кожною прочитаною сторінкою, питань більше, ніж відповідей. Так ми знайомимось ще з двома мандрівниками у часі - з Люсі Монтроуз ( родичкою Гвендолін) та Полом де Віллером (дядя Гідеона), які за багато років до того, як розвертаються події у сучасному Лондоні, викрали хронограф (пристрій завдяки якому мандрівники в часі можуть переміщатися у минуле), і втекли у минуле і переховуються там від Ложі. І це ще одна загадка яку Гвендолін буде розгадувати упродовж історії, з’ясовуючи чому вони це зробили, що буде коли кров усіх мандрівників буде у хронографі і що це за «магія ворона» якою вона наділена згідно стародавнього пророцтва.
Уся історія доповнюється уривками з документів «Ложі Вартових», таблицями родинних древ мандрівників у часі, що допомогає краще орієнтуватись у їх родинних зв’язках та подіях що відбуваються у книзі.
Книга насправді цікава, оскільки наповнена більшою кількістю таємниць, які не можна розгадати з першої сторінки, що насправді велика перевага, оскільки аудиторія шанувальників цієї серії книг досить молода. Але не зважаючи увагу на шаблонність теми мандрів у часі, історія мене захопила, свою легкістю викладання історії, цікавим зображенням персонажів та легким юмором. Після прочитання раджу переглянути фільм, який на мій погляд знятий дуже влучно, передавши повністью атмосферу історії зі зберіганням ключових моментів з книги.

Cornelia Funke „Die Feder eines Griefs“

"Hoffte das Beste, rechnet mit dem Schlimmsten und geriet nie aus der Fassung"



Sollte ein Mensch nach dem letzten Strohhalm greifen?... Wird Gutes zu Gutem und Böses zu Bösem?
Cornelia Funke (1958) ist eine berühmte deutsche Schriftstellerin, Autorin von Dutzenden Werken für Kinder. Es ist unmöglich, sich von ihren Büchern loszureissen. Sie sind atemberaubend in ihrer Rätselhaftigkeit und Unberechenbarkeit. Eines ihrer wunderschönen Werke voller Geheimnisse und Mystik ist „Die Feder eines Griefs“.
Als ich dieses Buch zum ersten Mal in die Hand nahm, fühlte ich ein leichtes Frösteln auf meiner Haut, als ob es jede Zelle meines Körpers mit Mystik erfüllte. Ein gut gewählter Titel ließ mein Herz höher schlagen. Alles drumherum schien gefroren zu sein. Während Ben in Norwegen ist, erhält er schreckliche Neuigkeiten über die letzten drei Pegasus-Eier, die möglicherweise nie schlüpfen werden. Verzweifelt macht er und sein Vater sich auf die Suche nach den gefährlichsten Fabelwesen der Welt,denn nur die Feder eines Greifen kann die Eier des Pegasus retten. Sie gehen auf eine Reise und riskieren von dort nicht zurückzukehren…
Das Werk verherrlicht das „ewige“ Thema der Selbstaufopferung, den Kampf zwischen Gut und Böse. Diese Themen sind für die heutige Gesellschaft relevant, da die Menschen begonnen haben, ihre wichtigste Fähigkeit zu verlieren – die Fähigkeit sich zu opfern.
Warum also ist ein Mensch zur Selbstaufopferung fähig?... Werden alle Bemühungen umsonst sein und die besondere Art von Pegasus für immer verschwinden?
Eine detaillierte Beschreibung der Charaktere ermöglicht es sogar einem Menschen mit schlechter Vorstellungskraft, "mit dem Kopf" in diese Ereignisse einzutauchen und alles aus der ersten Person zu fühlen. Der Autor beschreibt die Orte des Geschehens, die Geräusche und die Umgebung so detailliert, dass sich vor unseren Augen eine magische Welt auftut, die der Gegenwart in vielerlei Hinsicht ähnelt. Die Verwendung von kurzen Zitaten vor jedem Abschnitt weist auf die Ereignisse hin, die in diesem Abschnitt geschehen werden. Eine sehr vernünftige Idee war es, die moderne Hightech-Welt mit altertümlicher Mystik und Fiktion zu verbinden. Die Idee, den Transfer von einem Ort zum anderen, der tausende Kilometer entfernt ist, zu nutzen, zwingt den Leser, nicht in Monotonie zu verfallen und wirkt wohltuend auf das Unterbewusstsein.
Meiner Meinung nach, bestand der Hauptzweck dieser Arbeit darin, Schüler, Studenten, Erwachsene von der Eintönigkeit unserer Zeit abzulenken. Lassen Sie sich in eine Märchenwelt eintauchen, die ganz eng mit der Moderne verwoben ist. Das Werk zeigt nicht eine vollständig urbanisierte Gesellschaft, die heute existiert, sondern eine Gesellschaft, die vor zwanzig Jahren existierte, als der Mensch gerade erst anfing, neue Entdeckungen zu machen, einschließlich die Erfindungen der neuesten Technologien. Cornelia Funke hat es geschafft, den Menschen in der Zeit zurückzudrehen und ihn wieder mit der Natur zu vereinen.
Cornelia Funkes Werk ist so leicht zu lesen, dass man nicht aufhören kann, es zu lesen. Nach dem Lesen dieses Werkes versteht man ganz leicht die Worte: „Hoffte das Beste, rechnete mit dem Schlimmsten und geriet nie aus der Fassung,denn hier hinter der mystischen Hülle flüstert leise die mystische Welt…

Рецензія на пригодницький роман „Tschick“, автора Wolfgang Herrndorf
Німецькі реалії, зрозумілі проблеми та справжня дружба…

Чік – це новий, свіжий погляд на німецьку літературу. В цьому романі не зустрінеш похорон чи смертей, натомість головною ідеєю – є переосмислення життя. Життя, яке може вражати, відкривати нові можливості, про які ще не знав, навіть не замислювався чи просто забув. Не дарма ця книга є бестселером, про яку пишуть видання з усього світу.
Роман вартує того, щоб прочитати. Але не знімайте його з рахунків через трішки затягнутий початок, і це навіть не дивлячись на використану сюжетну інверсію. Адже без цього, доволі песимістичного початку – опису буття головного героя – Майка Клінгенберга, не можливо зрозуміти повноти переосмислення ним своїх мрій, сподівань та бажань. На жаль, багато хто може побачити у ньому себе. Розбитий підліток, який насправді зовсім звичайний, розумний та веселий. Його не сприймає його клас, про що він розкаже на початку. Але з появою Андрія, все зміниться. Зміниться на краще…
Андрій? Чік? Ні, Андрій Чихачов – росіянин, з німецьким паспортом. Він є стереотипним уявленням людини зі сходу – горілка, пакет та «лада». Ця машина є уособленням свободи, звільнення від будь-яких залежностей та стереотипів. У ній головні герої стануть справжніми та вона буде їх супроводжувати до самого кінця. Вони стануть справжніми друзями втрьох. А може і вчотирьох, адже на шляху їм зустрінеться жебрачка, яка прагне потрапити до своєї сестри у Чехію і просить допомоги. Звичайно ж, наші герої допоможуть їй і можливо вона таки потрапить до своєї сестри та поверне ті 30 Євро Майкові, а може й ні. Хтозна, але ми точно знаємо що він її ніколи не забуде, як і Чіка, як і ладу, як і ці літні канікули.
Уся книга пронизана переживаннями та власними думками головного героя – Майка. Він ділиться із нами усім, що він думає і таке відчуття, що ти заліз до його мозку і вже не можеш керувати своїми думками, а лише чекаєш, як він відреагує на ту чи іншу ситуацію. Це дуже цікава манера писати. Я ще жодного разу не поринав так в історію та не переживав це так, ніби все відбувається зі мною. Кожна ситуація, розділ за розділом змушують читати далі й далі. Роман затягує, ніби та чорна діра і проходить година за годиною. А ти сам сподіваєшся на те, щоб історія не завершувалася, а все продовжувалась та продовжувалась.
На моєму примірнику книги, була наліпка з датою прем’єрного показу кінострічки, знятої за цією книгою під назвою „Tschick“. І звичайно ж я подивився фільм. Деякі моменти були пропущені, дещо змінено, але в цілому, він не дуже відрізняється від оригінальної історії Вольфганга Херндорфа. Все відбувається так само як уявляєш під час читання. Хороший підбір акторів та локацій. Пісні, поля та велика Німеччина створюють атмосферу, від якої неможливо відірватись. Дуже красиво та неймовірно мальовничо.
Підсумовуючи усе вищевикладене, можна сказати лише те, що цей роман неймовірно цікавий та атмосферний. В ньому поєднались: німецькі реалії та стереотипні уявлення про східних європейців, гумор та алкоголізм, а також незвичайні міркування з приводу, на перший погляд, звичайних питань. Кожен побачить у цьому романі щось своє, адже на те ми і є люди – унікальні, з різним баченням, але зі схожими проблемами та переживаннями, простими та не дуже. Але все ж таки вільні та по-своєму дивні. Ми кожного дня переживаємо те, що нас змінює, переосмислюємо різноманітні питання та стаємо кращими версіями себе. От як і наш головний герой – після пережитого став зовсім іншою версією себе.

Tschick

Відсунемо в бік людські драми – час котячої правди. Чим живуть муркотливі пухнастики? Якими нас бачуть домашні улюбленці?

Письменниця, журналістка, актриса і літературний критик Ельке Хайденрайх завоювала тисячі читацьких симпатій з історією «Неро Корлеоне». Написана надзвичайно простою мовою, дитяча книга зрозуміла читачам будь-якого віку. Легкість викладу доповнюють теплі ілюстрації Квінта Бухгольца. Можливо авторці дуже допоміг досвід актриси дубляжа і озвучки мультфільмів, адже її герої-тварини нагороджені різними характерами і уявляються цілком реальними. Як ніби вона просто розуміє їх мову.

Пригоди чорного кота-італійця у Німеччині – це про постійну боротьбу за лідерство: хоч на фермі в італійському селі, хоч у тихому заможному кварталі Кельну.

Колоритна італійська кішка у найнещасливіший день, в грозу, народила чотирьох кошенят, яким пощастило розплющити очі і оминути селянське відро, де більшість передчасно завершує своє життя. З розумного і кмітливого чорного кошеняти виростає справжній хитрун і злодійкуватий розбишака.

Кіт, який змусив себе поважати, готовий випустити пазурі і вчепитися у будь-якого противника, який посягне на його територію, авторитет і принципи. За це Неро і отримав прізвисько Корлеоне – «Левове серце». Такий собі привіт Маріо П’юзо від світу котячої мафії.

Його боялись і поважали свійські тварини, коти-сусіди носили «данину», а найпородистіші киці закохувались по вуха. Він не забував піклуватись про свою косооку сестру – кішку-каліко, але турботу про себе скоріше визнавав зазіханням на свою свободу. Інтелігентна німкеня-дачниця була зачарована сільським пройдисвітом, який досконало вивчив мистецтво маніпуляцій. Неро Корлеоне завжди знав як отримати від неї свою миску теплого молока. Та він знав як взагалі добиватися поваги!

На перший погляд, безтурботне, веселе котяче життя виявляється таким насиченим і таким… драматичним. Їж, пий, спи, муркочи – чого ще не вистачає? Неро наважувався на найвідчайдушніші вчинки, щоб відчувати володарем своєї долі.

Можна вважати себе надто дорослим для дитячої літератури, але Mamma mia! навіщо позбавляти себе цікавої книги? У ній, насправді, багато дорослого. Добре, що розділити з дітьми світ цікавих історій ніколи не пізно. Особливо цікавою книга буде для котолюбів і тих, хто коли-небудь прихистив хвостатих безхатьків чи підгодовував біля будинку.

Рецензія на роман Корнелії Функе «Чорнильне серце»

Що це?

Це справжня книга. Звісно, будь яку книгу можна потримати в руках, але чи часто у вас буває відчуття що під палітуркою б’ється серце?
Це книга про магію. Чому батько Меггі, Мо, звичайний палітурник, ніколи не читає для неї вголос, хоча вона так любить казки?
Відповідь проста, але неймовірна. Мо має дивовижний дар: кожного разу, коли він читає книжки вголос, персонажі оживають. На жаль, книга одразу забирає когось з реального світу і ховає між своїх рядків. Дев’ять років тому він випадково викликав у реальний світ справжніх поганців, а мама Меггі опинилась замкненою у сторінках книги, яку читав Мо.
Меггі дізнається про все це разом з нами, коли на початку книги вона зустрічає одного з випущених персонажів - трікстера Пилопальця. Тоді їй не залишається нічого іншого, як приборкати магію, яка вирвалася у наш світ, перш ніж вона зруйнує їх життя назавжди.
Це книга, яка тримає за руки інші книжки. Кожна глава розпочинається з класики - цитати з рядків книг про Пітера Пена, Гобіта, Вітру у вербах та багатьох інших. Хоч, як і повинні такі цитати, вони мають небагато спільного з сюжетом, але вони роблять історію об’ємною, немов її можна торкнутися руками.
Це книга, яка говорить із тобою. Що мені дуже подобається, так це легкий та невимушений стиль написання: справжня казка, яка сподобається і дорослим, і дітям. Тут немає пафосу, який часто присутній у модних та популярних книжках, а відчуття магії настільки близько, що і самому стає боязно читати «Чорнильне серце» вголос.
Персонажі настільки яскраво з’являються у свідомості, що мені хочеться схопити олівець та намалювати їх, але швидше, поки вони не розлетілись з голови, як залишки ранкового сну!
Це книга не про головного героя. Навколо Меггі стільки магічних речей, але вона якось дуже поверхнево сприймає природу цих речей. Та і забагато книжкового часу вона проводить у місці, звідки майже не впливає на сюжет. Я погоджуюсь з думкою більшості поціновувачів, що найкращій персонаж книги це Елінор. Як сказав один анонімний літературний критик на сайті The literary phoenix, “…немає нічого схожого на звичайну людину з глибокою любов’ю до того, що, вона знає, не може бути справжнім…“. Елінор смілива, яскрава і справді інша, хоч і вважає себе звичайною. Це саме той персонаж, який може бути одним з тих вогників, на спалахи яких ти ідеш, намагаючись бути кращою людиною, ніж ти є.
Це книга, яка має бути на твоїй полиці. Час іде невпинно, але «Чорнильне серце» не застаріє. Це справжня класика дитячого фентезі. Саме таким воно повинно бути: цікавим, сповненим магії та транслювати правильні цінності людям незалежно від їх віку.

Керстін Гір "Замок у хмарах":
««ЗАМОК У ХМАРАХ» НІКОЛИ НЕ ЗАСИНАЄ»
Одного погляду на обкладинку достатньо, щоб відчути атмосферу розкішності, переплетіння людських доль і таємничості, що приховані у книзі, тоді як анотація обіцяє нам детективну пригоду з дрібкою романтики у старовинному готелі під час новорічних свят. І Керстін Гір вдало змогла втілити це у «Замку у хмарах». Особливу популярність вона здобула почавши працювати у жанрі youngadult, після видання трилогій «Таймлес» та «Зільбер». «Замок у хмарах» не став виключенням і теж зорієнтований на підліткову аудиторію.
А розпочинається все зі знайомства з головною героїнею, бо розповідь ведеться від першої особи, а тому читач цілком може поринути у відчуття 17-річної Фанні Функе і побачити її очима готель «зсередини». Фанні – це така собі німецька версія Ненсі Дрю (персонаж створений авторами під колективним псевдонімом Керолін Кін) та Флавії де Люс (персонаж серії книг Алана Бредлі «Загадки Флавії де Люс) – дівчина, що завжди розгадує загадки навколо себе. Чи то прийом з першою особою так гарно спрацював, чи то авторка добре постаралася, але головна героїня напрочуд «жива»: разом з нею переживаєш втому від неслухняних дітей, за якими доводиться наглядати, працюючи практиканткою у готелі, милуєшся краєвидом із вікна маленької кімнатки на даху, ніяковість, коли псуєш ідеальний момент для поцілунку з місцевим «Прекрасним принцом», бо шматочок тістечка випадає з рота прямо йому на піджак…
А от про Принца трохи детальніше: коли у першому ж розділі наша Фанні випадково ледь не потрапляє під автомобіль юного красунчика Бена, який потім виявляється сином господаря готелю, думаю, кожен читач розуміє куди все веде…
Оскільки мова йде про готель, то ми всі розуміємо, що персонажів у книзі вдосталь. Авторка знайомить нас з гостями, персоналом і навіть із місцевими тваринами! Спочатку здається, що неможливо запам’ятати всіх, бо ж у кожного своє ім’я і своя функція у книзі, проте стиль написання Керстін Гір, та її поступовість у додаванні деталей полегшує це завдання. До того ж, починаєш розуміти, якими важливими вони всі є. А надто коли детективна історія стає провідною. Життя Фанні раптом починає крутитися не навколо звичайних дівчачих справ, а зосереджується на розгадуванні крадіжки страшенно коштовного персня та збереженні життя маленької дівчинки і свого власного.
І все ж, головним персонажем у цій історії є «Замок у хмарах». У своїй книзі Керстін Гір відроджує захоплення старовинними замками, перетворюючи його на люксовий готель, який зберігає у собі мільйони спогадів, тисячі таємниць, сотні легенд і… безмежну кількість щастя. Читаючи цю книгу, я пробула у «Замку» лише декілька днів, але отримала тепло у душі, яке залишиться ще надовго, та як сказала Фанні: «І можна собі тільки уявити, як сильно полюбиш це місце, якщо проведеш тут усе своє життя».
Тож, можливо, не все життя, але якусь його частинку точно варто присвятити перебуванню у цьому готелі разом із дотепною Фанні Функе. Зрештою, «Замок у хмарах» справді ніколи не засне, доки перебуває у серцях своїх читачів.

Бернгард Шлінк "Ольга":
МЕЛОДІЯ ЖИТТЯ НІМЕЦЬКОГО НАРОДУ
Бернгард Шлінк здобув письменницьку славу завдяки своєму роману «Читець», проте останній його твір «Ольга» – безперечний доказ майстерності пронесеної крізь роки.
Важко уявити, як розповідь про життя однієї людини може стати посібником з історії цілого народу. Але саме такою для читачів стає Ольга, яка зростає сторінка за сторінкою, і разом з нею ми переживаємо не тільки її особисті життєві перипетії, але й колоніалізм, соціальну й гендерну нерівності, біль війн і втрат. Так у 189 сторінках Бернгард Шлінк спромігся викласти історію майже цілого століття.
Ми зустрічаємося з маленькою Ольгою на самому початку, коли їй був лише рік. Уже тоді перед нами постає сильна й вольова, хоча ще й маленька, особистість, котра протягом усієї книги вражає своєю силою та розсудливістю. Згодом у житті вже юної Ольги з’являється хлопець на ім’я Герберт, який має не тільки вище соціальне становище, а ще й неабиякі амбіції – він прагне підкорити незвідані землі. Як відомо, протилежності притягуються, тож і ці двоє не стали виключенням. Проте, закохуючись у Герберта, Ольга не знала, що не матиме жодної звістки від коханого, який вирушив у небезпечну експедицію, і пронесе своє кохання наодинці крізь все своє життя…
З іншого боку, настають часи Третього рейху. Разом з Ольгою ми спостерігаємо, як змінюються люди, піддаючись новим політичним переконанням. При цьому Ольга так і залишається спостерігачкою, залишаючись при своїй думці і стійко витримуючи всі удари долі.
Не дивлячись на маленький об’єм книги і легкість стилю автора, читати роман «на одному диханні» не варто. Роман розділений на три частини, кожна з яких демонструє нам головну героїню з різних сторін, розкриваючи нові подробиці з її життя, а побічно й з історії Німеччини. Ми проживаємо з Ольгою більше 90 років, наприкінці повертаючись до періоду її молодості, завдяки епістолярній складовій, тож час від часу хочеться прикрити книгу і подумати над подіями свого життя.
Історична наповненість, як на мене, особливо цінна, бо надає головне – розуміння, що жоден з простого народу не обирав війну. І певно не просто так Шлінк зобразив саме долю дівчини у центрі сюжету, адже на прикладі Ольги ми бачимо жахливу гендерну дискримінацію того часу, коли важко дається боротьба навіть за звичайне право навчатися. Роман не дає забути про важливість людської пам’яті і знання історії.
Готова сперечатися, що кожен читач знайде в «Ользі» щось близьке для себе, і всі ми будемо чимось нагадувати собі одного з героїв цього роману:"Я люблю людей і міста, потребую багато часу, ненавиджу, коли щось ламається, я живу стабільним життям. І стабільно згадую та згадуватиму Ольгу".

Рецензія на книгу Ізабель Абеді «Найдовша ніч»

Літо. Італія. Випадкова зустріч. «Ромео та Джульєта». Таємниці минулого. Жахлива трагедія та відкритий фінал.

Головна героїня твору - Віта - живе у Гамбурзі. Коли вона була маленька, в сім’ї сталась трагедія - її рідна сестра Лівія загинула в автокатастрофі. Після того інциденту батьки Віти закрились від навколишнього світу й вона втратила з ними зв‘язок.
На початку історії сімнадцятирічна героїня щойно закінчила школу й вирушає в подорож Європою з двома найкращими друзями: Тріксі та Данилом.
Через випадковий збіг обставин випускники опиняються в Італії. Там дівчина зустрічає Лукаса - хлопця, на кілька років старшого від неї, що ходить по канату. Між ними двома одразу виникає зв‘язок, який важко пояснити. Віті здається, ніби вона знає юнака вже багато років.
Хлопець пропонує випускникам залишитись в Італії на декілька днів - і вони погоджуються. Тут і почались пригоди. Казкова мандрівка до річки, вечеря біля вогнища, стрибки зі скель та багато іншого.
Одного вечора Лука запрошує дівчину на вечерю з його сім‘єю, під час якої родичі хлопця випадково дізнаються, що Лівія - сестра Віти. Мовчання, здивовані погляди, а вже за мить - бурна реакція й миттєве вигнання гості за двері. Віта шокована й не може зрозуміти, що відбулося. Однак згодом стає ясно, що її батьки роками приховували від дочки справжню причину смерті Лівії. Ніякої автокатастрофи не було. Це перевертає мозок дівчини догори дригом.
Лука також шокований, бо виявилось, що Віта - його подруга дитинства, з якою він пережив багато чудових моментів. Також він розповідає, що сім’я дівчини кожного літа приїжджала до Італії, хоча сама героїня цього не пам’ятає. Тепер зв‘язок між ними стає ще сильнішим, що чомусь лякає родину хлопця.
Підлітки мають багато питань про минуле, відповіді на які їм навідріз відмовляються казати. Однак це не зупиняє героїв роману - вони рішуче налаштовані дізнатися правду. І не важливо, якою жорстокою вона виявиться.
Чи вийде це у них? На які жертви доведеться піти та які страшні карти відкрити? Та що ж все-таки трапилось тієї найдовшої ночі?

Rezension des Abenteuerromans „Tschick“ von Wolfgang Herrndorf
Deutsche Realitäten, verständliche Probleme und wahre Freundschaft…

Tschick ist ein neuer, frischer Blick auf die deutsche Literatur. In diesem Roman gibt es keine Begräbnisse oder Todes, und die Hauptidee ist ein Umdenken des Lebens. Ein Leben, das verblüffen kann, neue Möglichkeiten eröffnen kann, von denen man nichts wusste, an die man nicht einmal gedacht oder die man einfach vergessen hat. Kein Wunder, dass dieses Buch ein Bestseller ist, der von Publikationen auf der ganzen Welt geschrieben wird.
Der Roman ist lesenswert. Aber hack man das nicht nach einem etwas langwierigen Anfang ab und das trotz der Nutzung der Sujetumstellung. Denn ohne diesen eher pessimistischen Anfang - eine Beschreibung des Lebens der Hauptfigur – Maik Klingenberg – ist es unmöglich, die Fülle seines Umdenkens seiner Träume, Hoffnungen und Wünsche zu verstehen. Leider können sich viele Menschen darin wiederfinden. Ein gebrochener Junge, der wirklich gewöhnlich, klug und lustig ist. Er wird von seiner Klasse nicht wahrgenommen, worüber er am Anfang der Geschichte sprechen wird. Aber mit dem Erscheinen von Andrej wird sich alles verändern. Wird sich zum Besseren ändern.
Andrej? Tschick? Nein, Andrej Tschichatschow ist Russe mit deutschem Pass. Er ist eine stereotype Darstellung einer Person aus dem Osten Europa - Wodka, eine Tüte und "Lada". Dieses Auto ist die Verkörperung der Freiheit, die alle Abhängigkeiten und Stereotypen beseitigt. Darin werden die Hauptfiguren real und das Auto wird sie bis zum Ende begleiten. Zusammen werden sie echte Freunde zu dritt. Oder vielleicht zu viert, denn unterwegs treffen sie auf eine Bettlerin, die versucht, zu ihrer Schwester in Tschechien zu gelangen und sie bittet die Hilfe von unseren Helden. Natürlich werden sie ihr helfen und vielleicht kommt sie zu ihrer Schwester und gibt Maik seine 30 Euro zurück, oder vielleicht auch nicht. Wer weiß, aber wir wissen sicher, dass er sie nie vergessen wird, wie Tschick, wie Lada, wie diese Sommerferien.
Das ganze Buch ist durchdrungen von den Erfahrungen und Gedanken der Hauptfigur - Maik. Er teilt uns alles mit, was er denkt und es fühlt sich an, als wäre man in Maiks Gehirn geraten und könne eigene Gedanken nicht mehr kontrollieren, sondern nur darauf warten, wie er auf diese oder jene Situation reagieren wird. Es ist ein sehr interessanter Schreibstil. Ich bin noch nie in eine Geschichte eingetaucht und habe sie so erlebt, als würden mir Situationen passieren. Jede Situation, Abschnitt für Abschnitt, zwingt man dazu, weiter und weiter zu lesen. Der Roman schieben wie ein schwarzes Loch und vergeht Stunde um Stunde auf. Und man selbst hofft, dass die Geschichte nicht enden werde, sondern immer weitergeht.
Zusammenfassend kann ich nur sagen, dass dieser Roman unglaublich interessant und atmosphärisch ist. Es verband: deutsche Realitäten und stereotype Vorstellungen über Osteuropäer, Humor und Alkoholismus sowie ungewöhnliche Überlegungen zu auf den ersten Blick alltäglichen Themen. Jeder wird in diesem Roman etwas anderes sehen, denn wir sind Menschen – einzigartig, mit unterschiedlichen Visionen, aber mit ähnlichen Problemen und Erfahrungen, einfach und nicht so einfach. Aber immer noch frei und erstaunlich auf ihre Art. Jeden Tag erleben wir etwas, das uns verändert, überdenken verschiedene Themen und werden die besten Versionen von uns selbst. So ist unsere Hauptfigur – nach der Erfahrung wurde er zu einer völlig anderen Version seiner selbst.

Tschick

Rezension
Ich habe das Buch von Rebecca Martin gelesen. Das Buch heißt „Und alle so yeah!“.Als ich die Überschrift gelesen habe, dachte ich mir so „ja, das würde interessant sein“. Das war es auch. Meiner Meinung nach, ist dieses Buch für diejenigen die, wüssten überhaupt nicht was Sie machen wollen. Aber auch für Erwachsene Leser und Leserinnen, die vielleicht diesen Schritt im Leben schon erlebt haben und trotzdessen einen Blick zurückschauen wollen, um die vergangenen Jugendjahre nochmal zu erleben. In dem Buch geht es um neunzehnjährige Elina, die gerade ihr Abitur abgeschlossen hat und ein Roman schreibt , die ihr sehr viel Geld eingebracht hat. Jetzt ist sie unabhängig und lebt mit ihrem Bruder zusammen, doch trotzdem ist sie einsam. Sie hat keinen Freund, keine beste Freundin, mit der sie ehrliche Gespräche führen kann. Jeder Mensch braucht einen Mensch an seiner Seite. Sie hat alles, doch gleichzeitig nichts. Man könnte sich denken, jetzt wenn sie viel Geld hat, sind alle Türen für sie geöffnet, doch ohne richtige Person an ihre Seite, sieht die Wirklichkeit ganz anders aus. Außerdem mit dem Geld kommen keine Ziele und Pläne. Ich glaube gerade das können die leser als Lehre für sich aus diesem Buch mitnehmen. Denn du kannst so viel Geld haben wie du willst, aber wenn du komplett verloren bist und nicht weißt wie dein Leben weiter laufen muss, bleibst du doch im Minus. Elina hatte keine Ziele im Leben, also entscheidet sie sich für Partyleben, Alkohol und Drogen. Im Grunde ist in dem Buch, Elinas suche nach sich sehr gut dargestellt. Rebecca Martin hat dieses Roman geschrieben, der viel mehr ist als Geschichte des Erwachsenwerdens. Es gelang ihr, ein sinnliches Porträt zu machen. „ Una alle so yeah!“ spiegelt das Lebensgefühl unsere Generation sucht verzweifelt nach einer Lösung.Nach dem Schulabschluss wissen viele Jugendliche nicht, wie sie ihr Leben beginnen sollen und sie stehen vor einer großen Frage “ Und jetzt, mit was soll ich anfangen?”, Im Buch Elina stellte die gleiche Frage. Wenn du alle Möglichkeiten hast, weißt du nicht, was du tun sollst. Und das war Elinas Problem Sie hatte kein Ziel, das war das wichtigste Problem. Ohne Ziel, ist man durcheinander. Mann verfällt in Verzweiflung. Heutzurage ist es ein Portrait unsere Generation. Das Buch ist sprach-stilistisch so geschrieben, dass er leicht zu lesen ist. Hier braucht man nicht nach Geheimnisse zu suchen, die hinter der Aussage stecken können. Nachvollziehbar ist das Buch, wie ich es oben schon erwähnt habe auch. Also habe ich das Buch mit großen Interesse gelesen.

«Ми всі живемо в системах, які винайдені не нами,
вони для нас чужі»

«Парасолька на цей день»
Вільгельм Генацино

Атмосфера: осінні дощові дні, швидкі думки, монотонність життя, роздуми про буття, невдалі любовні історії, відчуття загубленості, туманні погляди на майбутнє, невпевненість, вина за кохання, самотні прогулянки вулицями міста, страх зустрітися зі знайомими, відчайдушне небажання згадувати дитинство, відчуття жалю за деякі вчинки.

Анотація: Герой Генацино, за всієї своєрідності, дуже зрозумілий, бо хтось із нас вільний від себе, навіть якщо вдається бути вільним від обставин…
Гроші можна заробляти різними способами, наприклад, випробовуючи нові моделі взуття: ходиш собі вулицями, розношуєш черевики (щоб потім написати звіт) і розмірковуєш при цьому про «глобальну дивність життя», вишукуючи всі можливі шляхи цього життя протистояти.

Історія розповідається від імені головного героя, який проживає свої не найкращі дні наодинці. Він нежонатий чоловік, який за своє тривале життя не домігся нічого. Його життя йде неспішним кроком, нудним поглядом дивлячись на зовнішній світ. Він майже не замислюється над своїм майбутнім, живе так, як живе. Не намагається хапати зірок із неба, задовольняючись тим, що є, труситься над кожною копійкою і розмірковує про те, що було б легше жити з квитком на це саме життя.
Хоча його життя, на перший погляд, може здатися нудним і не цікавим, то чим далі поглиблюється автор, тим яскравіше видно хаотичність головного героя. Його думки перескакують з однієї на іншу. Люди, що його оточують, змінюють одне одного, не затримуючись на довго. А бажання подолати самотність та нудьгу супроводжується чередою шалених ідей, від крадіжки в магазині, до уявлення себе членом інституту Пам'яті (щоправда, жодна з таких ідей не привела ні до чого доброго).
«Мабуть, вся річ у тому, що поява якоїсь персони, яка живе ще гірше, ніж я, викликає в мене потребу поводитися, як личить пристойній людині».

У світі головного героя є лише два виміри, де він проводить основну частину свого життя. Це квартира, де він з тугою згадує минуле життя з Лізою, колишньою вчителькою, яка, за дванадцять років роботи зрозуміла, що «нинішнє молоде плем'я не піддається жодному муштруванню», звільнилася і почала жити на пенсію. Де він шарахається від кожного телефонного дзвінка, ледь не давиться хлібом, який мляво їсть над раковиною. Де він з неприхованою жагою і непідробним інтересом розглядає перехожих і людей з сусіднього будинку, помічаючи кожну деталь їхнього життя, зовсім не переймаючись власним достатком.
«Все моє майно складається з одного піджака, одного костюма, двох пар штанів, чотирьох сорочок та двох пар взуття. Я жив і живу, поклавши руку на серце, користуючись пенсією Лізи. Мої власні придбання, якщо знову ж таки покласти руку на серце, не коштують і ламаного гроша».
Другий світ це вулиця, де головний герой проводить більшу частину часу просто гуляючи, розношуючи взуття для майбутнього звіту своєму босу, і одночасно розмірковуючи про всяку всячину, про яку він ніколи нікому не розповість. Адже він чудово знає, що ніхто гідно не зможе оцінити його ідею з квитками на життя, і ніхто не зможе підтримати розмову на тему того, що життя звичайних кущів набагато краще за їх безглузде блукання на цій планеті.
«Влітку я ще гостріше почуваюся винним. О десятій вечора ясним-ясно, а о п'ятій ранку дивишся – знову ясно. Дні непристойно розтягуватися і наполегливо демонстрували мені, наскільки я байдужий до їхньої безтурботної течії».
Мені здається, що цією цитатою можна описати ставлення головного героя до свого життя. Він завжди залишається байдужим до всього, що відбувається навколо нього. Якщо його і хвилюють якісь проблеми, то він просто віддасть перевагу дочекатися, коли хтось вирішить усе за нього. Ідеальним прикладом може бути його ставлення до їхнього з Лізою розставання. Жінка просто зникла з його життя, нічого не сказавши, залишивши деякі заощадження на життя. І головний герой міг спокійно зателефонувати їй і запитати про те, що все-таки трапилося і чи можна якось розв'язати проблему, але він вважав за краще дочекатися дзвінка від жінки, боячись здатися смішним в очах її подруги. Або ж момент, коли йому скоротили зарплату. Він чудово розумів, що на ті копійки йому не прожити, але небажання влаштовувати сварку та відстоювати свої права, зробили свою справу. і чоловік мовчки погодився й надалі працювати на таких невигідних умовах.

Дивовижно, як автор зміг поєднати зрілість мислення та якусь інфантильність й небажання брати на себе відповідальність в одному герої, показуючи нам, що у монети завжди дві сторони. Інколи ми можемо раціонально дивитися на світ і досить зріло обмірковувати кожну проблема, а бувають дні, що наша внутрішня дитина просто не хоче сьогодні вдавати із себе дорослого і просто спихує усі проблеми на когось іншого.
Загалом книга не погана, але й не ідеальна. Вона має свої вади, але своєю чергою приваблює своїм головним героєм та його незвичайним поглядом на життя.

Мінуси:
1. Нерозуміння того, до чого веде головний герой. Читаючи цю книгу, я ніяк не могла зрозуміти до чого все це приведе. Хаотичність його думок не дає повною мірою побачити повноту картини.

2. Незрозуміла кінцівка.

Плюси:
1. Багато цікавих думок, які змусять вас задуматися.
2. У деяких моментах мені здавалося, що Вільгельм Генацино описував не свого героя, а мене. Адже в мене таке саме ставлення до своїх дитячих спогадів та небажання зустрічатися зі знайомими на вулиці.

«Одного дня, а може ночі»
А. Штадлер

Історія, у якої немає ні початку, ні кінця. Історія, довжиною в життя. Таким є сучасний роман «Одного дня, а може ночі» авторства Арнольда Штадлера, виданий в 2003 році, німецького письменника, есеїста і перекладача. Лауреата багатьох премій, в тому числі премії Клейста, Георга Бюхнера и Германа Гесе.

На сторінках книги ми знайомимось з долею Франца Марінеллі – фотографа, родом з Відня, тіло якого знайшли на пляжі Патріс Лумумба в Гавані. У гаманці три фотографії, а в руці пляшка води з ромом. Сторінка за сторінкою світ німця розкривається з нової сторони: ось його дитячі роки в колі нещасливої сім’ї, юнацтво в приватній школі, а в решті теплі дні з нареченою на Кубі. Постає питання: як всі ці події змогли привести чоловіка до самотнього кінця на чужині? Відповідь на нього і є наріжним каменем роману.

Не буде перебільшенням сказати, що автор створив досить багатогранну роботу, адже кожен знайде в ній знайому йому проблему. До таких варто віднести зради, нелюбов до власної дитини, ненависть між чоловіком та жінкою в шлюбі і все це під маскою щасливої забезпеченої родини. Пізніше ми бачимо яким клеймом пережите в ці роки стало для Франца. Окрім цього, читач постає незримим глядачем на шляху дорослішання головного героя. В який момент дитина всередині нас уступає місце прагматичному і цинічному дорослому, а внутрішній вогонь перетворюється на ледве помітну іскру? Простежуються досить неочевидні мотиви соціальних тенденцій ХХІ століття: великодушність сприймається за слабкість, а заздрість стала одиницею визнання в суспільстві.

Однією із переваг «Одного дня, а може ночі» є численна кількість гострих тем, які в наш час перестають бути табуйованими. До таких віднесемо реалії жителів Куби, всі жахи, з якими їм довелось зіткнутись в післяреволюційний період; ігнорування аморальної поведінки вищих чинів. Звертає на себе увагу авторський стиль, який є впізнаваним і легким для сприйняття. Втім, доречно виділити моменти, які бентежать мене як читача. Сюжет не є лінійним, внаслідок чого проблематично вникнути в події, а в купі з однаковими іменами сина і батька, все стає тільки заплутаніше. Натяки на любовну лінію Франца та його друга дитинства Майкла викликають тільки запитання, адже любовний інтерес головного героя до тих чи інших персонажів мало розкритий. Кінцівка, яка повинна була стати кульмінацією твору, залишила тільки післясмак кубинської сигари і абсолютну безнадію.

В будь-якому випадку, латинському колориту в тандемі з німецькою небагатослівністю вдалось мене підкупити. Нетривіальний сюжет підігріває інтерес, а ідея пошуку себе і свого місця в житті актуальна для будь-якого покоління читачів. Рефлексія головного героя змушує переглянути темні сторінки свого минулого, перестати боятись власних скелетів в шафі.

В «Одного дня, а може ночі» кожен знайде щось близьке по духу, отож я можу сміливо рекомендувати ознайомитись з цим романом допитливому читачу.

Eines Tages, vielleicht auch nachts: Roman

Рецензія на книгу Ізабель Абеді «Найдовша ніч»

Літо. Італія. Випадкова зустріч. «Ромео та Джульєта». Таємниці минулого. Жахлива трагедія та відкритий фінал.

Головна героїня твору - Віта - живе у Гамбурзі. Коли вона була маленька, в сім’ї сталась трагедія - її рідна сестра Лівія загинула в автокатастрофі. Після того інциденту батьки Віти закрились від навколишнього світу й вона втратила з ними зв‘язок. Головна героїня практично нічого не знає про власну сестру та про їхнє спільне дитинство. Віта вже змирилася з цим й перестала задавати батькам безглузді запитання про минуле.
На початку історії сімнадцятирічна героїня щойно закінчила школу й вирушає в подорож Європою з двома найкращими друзями: Тріксі та Данилом. Через випадковий збіг обставин випускники опиняються в Італії. Сонце, смачна їжа й море вражень. Гуляючи по місцевій вуличці дівчина зустрічає Лукаса - хлопця, на кілька років старшого від неї, що ходить по канату. Між ними двома одразу виникає зв‘язок, який важко пояснити. Віті здається, ніби вона знає юнака вже багато років. Знайомлячись хлопець пропонує випускникам залишитись в Італії на декілька днів і провести час разом - друзі погодились. Тут і почались пригоди. Казкова мандрівка до річки, вечеря біля вогнища, стрибки зі скель та багато іншого.
Одного вечора Лука запрошує дівчину на вечерю з його сім‘єю, під час якої родичі хлопця випадково дізнаються, що Лівія - сестра Віти. Мовчання, здивовані погляди, а вже за мить - бурна реакція й миттєве вигнання гості за двері. Віта шокована й не може зрозуміти, що відбулося. Однак згодом з’ясовується, що її батьки роками приховували від дочки справжню причину смерті Лівії. Ніякої автокатастрофи не було. А в ніч своєї смерті Лівія була тут - в Італії. Це перевертає мозок героїні догори дригом.
Лука також шокований, бо виявилось, що Віта - його подруга дитинства, з якою він пережив багато чудових моментів. Також він розповідає, що сім’я дівчини кожного літа приїжджала до Італії, хоча сама героїня цього не пам’ятає. Тепер зв‘язок між ними стає ще сильнішим, що чомусь лякає родину хлопця.
Підлітки мають багато питань про минуле, відповіді на які їм навідріз відмовляються казати. Однак це не зупиняє героїв роману - вони рішуче налаштовані дізнатися правду. І не важливо, якою жорстокою вона виявиться.
Чи вийде це у них? На які жертви доведеться піти та які страшні карти відкрити? Та що ж все-таки трапилось тієї найдовшої ночі?

"Der erste letzte Tag" von Sebastian Fitzek lesen
Möchten Sie eine Mischung aus Absurdität, Leichtigkeit, Humor, Überraschung und Philosophie an einem Ort erleben?
Dann sollten Sie "Der erste letzte Tag" von Sebastian Fitzek lesen.
"Die Dinge laufen nicht nach Plan", denkt Livius, als ein für sein Leben wichtiger Flug gestrichen wird.
Ich glaube, jeder ist in seinem Leben schon einmal mit Anhaltern zum richtigen Ziel gereist.
So findet auch der Held des Buches, Livius, eine Reisebegleitung, die sich als Miss Unerwartet herausstellt - Lea.
Sie schließen sich zusammen, um gemeinsam ein Auto zu mieten und an den richtigen Ort zu fahren.
Die beiden sind wie Feuer und Wasser, wie Yin und Yang. Im Leben würden diese beiden niemals Freunde oder gar Bekannte sein. Sie sind das genaue Gegenteil von einander.
Er ist ein ruhiger, besonnener Mann. Gelangweilt ist das richtige Wort, um ihn zu beschreiben.
Sie ist laut, schrullig, originell, frech (und ein bisschen ein Kleptomane). Unerwartetes handelt von ihr.
Aber, verdammt, es sind diese unerwarteten Begegnungen, die unser Schicksal sind. Es ist das, was unser Leben verändern kann.
Es war sehr lustig und interessant für mich, das neu entstandene Paar zu beobachten.
Lea machte den langweiligen Livius mit ihrem Verhalten verrückt.
Die üblichen Unterhaltungen im Auto über alles und nichts. Plötzlich der Satz: "Was würden Sie tun, wenn dies Ihr letzter Tag wäre?"
Und damit beginnt der eigentliche Zirkus.
Ich wüsste nicht, was ich tun würde, wenn ich nur noch einen Tag zu leben hätte. :) Ich würde höchstens ein Schaufenster einschlagen und vielleicht einen Frosch essen. Ich kann mir nicht vorstellen, was die ZWEI da machen. Für mich ist das ein absolutes CRINGE. :)
Schweine kaufen und sie an eine Tierschutzorganisation geben?
- Das ist großartig!
Flucht aus einem Altersheim? -Hmm, probieren wir es aus!
Gegen eine Masseurin aus Tschetschenien kämpfen? - Kumpel, das ist es!
Eine Übernachtung in einem coolen Hotel für Obdachlose? - Oh, du liest meine Gedanken.
Ehrlich gesagt, sind die beiden ein Geschenk des Himmels für einander, denn sie leben ihr EINES, BESTES Leben. Ja, auf eine absurde Art und Weise, aber ja, sie leben. Sie ergänzen sich gegenseitig und beginnen, das Leben in einem neuen Licht zu sehen. Das ist es, was ich verstehe, die Leute haben ihr Leben gemalt. Nicht alles, aber ein Teil davon.
Das Ende ist meiner Meinung nach unvorhersehbar und überrascht absolut jeden.
Aber es ist anders als der gesamte Stil des Buches. Das Ende ist ruhig, still (im Gegensatz zum Rest des Buches).
Nach all dem Lachen und den Tränen, die mich das ganze Buch über begleitet haben, wird es am Ende eine Hochzeits- und Beerdigungsszene geben (Spoiler). Keine Sorge, der tschetschenische Masseur ist nicht an der Beerdigung beteiligt. :)
Nach der Lesen hat man das Gefühl der Unvollständigkeit. Das Ende ist offen. Und das gefällt mir.... Ich habe die Geschichte mit zwei Menschen erlebt, die einen Tag erleben, als wäre es ihr letzter.

Мартін Шойбле (під псевдонімом Р. Зоннтаг) «Сканери»
Рік видавництва: 2013
На дворі 2035 рік. Людство живе в епоху, коли усі сфери життя керуються технологіями, завдяки лише одній голосовій команді можна побачити море та відчути його запах, а діти з острахом згадують час, коли вони були змушені власними пальцями натискати клавіши комп’ютеру. Зручно, скажете ви? Можливо, проте справжня їжа у той час коштує шалені гроші, а одними лише таблетками з ароматизатором ситий не будеш, без реклами не ступиш і кроку, і не зможеш зустрічатися з ким хочеш якщо ви не пройшли безліч тестів на сумісність.
Саме так виглядає світ недалекого майбутнього в уявленні Мартіна Шойбле. Ідеальний простір для історії, яка могла б стати цікавою антиутопією з захоплюючим сюжетом, якби автором її була інша людина. Якщо оцінювати книгу за п’ятибальною шкалою – я би не поставила більше двох. Роман «Сканери» я не прочитаю більше одного разу, і зараз поясню, чому.
Всі події історії кружляють навколо головного героя Роберта Зоннтага, який разом зі своїм другом Йойо працює літературним агентом. Робота їх полягає у тому, що вони купують книги з метою сканування їх та передачі в мережу. Єдине, що варто запам’ятати про Йойо – це те, що він зустрічається з дівчиною. Його персонаж слугує лише для того, щоб час від часу з’являтися на передньому плані та розповідати про свою дівчину. Автор використовує ретроспекцію з метою кращого розкриття своїх героїв, але це не спрацьовує в повній мірі, бо неважливо, яким персонаж був раніше, якщо у теперішньому він ніякий. Щодо головного героя Роба… Він така ж сіра маса. У нього немає захоплень, немає характеру, він не провокує події та не впливає на їх перебіг. Якби Роберта взагалі не було в романі – нічого б не змінилося. Кожного разу коли Роб їде на зустріч з Гільдією Книголюбів – він не розуміє до пуття, що відбувається та слідує вказівкам, просто пливе по течії. Навіть коли йому довелося тікати від уряду, оточуючі залишають йому вказівки. Іронічно те, що він одного разу справді пливе у човні. Автор ніби розуміє, що його герой здатен лише на це.
Такі персонажі, як Арне Бергман та Фанні, любовний інтерес головного героя, являють собою уособлення мудрості. Знову ж, абсолютно клішоване. Арне типовий лідер – розсудливий, розумний та спокійний. Фанні – доросла жінка з багажем досвіду у вигляді власного сина. Персонаж Арне не викликає відрази, бо він грає роль, має певний характер та впливає на події. Говорячи про Фанні, я не розумію, навіщо її взагалі додали. Роб закохується у неї з першої зустрічі, і, як «зелений» хлопець без досвіду, мало не вважає дівчину своєю парою. У всьому романі вони зустрілися двічі, динаміка між ними мало не на нулі.
Можу сказати, що світ роману «Сканери» цікавий, потенціал в ідеї є, але він нерозкритий і за ним не надто цікаво спостерігати. Сюжет не складний, не інтригуючий, персонажі не викликають емоцій. Наявно відсилки на інші антиутопії, такі як «451 градус за Фаренгейтом» та «1984», і це гарний хід, бо в книзі про книги згадування популярних творів необхідне.
В цілому, роман можна порекомендувати тим людям, які взагалі не люблять читати, бо серед переваг книги – динамічність. Може зацікавити читачів підліткового віку. Автор не витрачає зайвого часу на подробиці, які не допоможуть розвитку сюжету, невибагливий читач не встигне знудитись. Описаний у книзі світ не надто фантастичний, таке майбутнє досить ймовірне. Та для тих, хто прочитав багато книжок, бачив безліч історій, цей роман наче прохідна короткометражка: подивилися і добре, але більше до цього не повернусь.

«Блакитна сукня» Доріс Деррі
Один раз у два місяці я шукаю щось на умгангшпрахе, аби прокачувати свою німецьку.
За військову та політичну тематику я не берусь, намагаюсь шукати щось легке, невимушене.
Трилери, детективи, загадки – це мені до душі.
Книгу «Блакитна сукня» Доріс Деррі я знайшла випадково. Кажу одразу, це не хоррор і не містика.
Книга не є бестселером, але анотація привернула мою увагу.
Спочатку, мені важко було збагнути, про що саме йде мова, але пізніше …. 4 людини, 2 смерті, 1 сукня.
Двоє незнайомців Бабетта та Флоріан втрачають своїх коханих людей.
Вона - швидко та несподівано.
Він – повільно та болісно.
Бабетта втратила чоловіка в аварії, коли вони відпочивали на Балі. Ситуація Флоріана інакша – його коханого впродовж трьох років з'їдав рак.
Вдова, яка не бачить сенсу жити далі, знаєте, таке відчуття коли ти наче помер зсередини, і вже просто існуєш. Так само і Бабетта, яка просто існує, відчуває себе старою, боючись нових емоцій, хоча їй лише тридцять шість.
Та Флоріан, для якого немає життя без його модельєра Альфреда. (Так у книзі представлено приклад нетрадиційних стосунків). Альфред для нього – ідеал, який кращий за нього у всьому.
Саме цікаве, напередодні своєї смерті Альфред продає Бабетті синю сукню, так так, саме тій вдові, саме ту сукню, яка зустрічається у назві книги. «Сукня змінить твоє життя!» - ось що викрикнув Альфред володарці сукні.
І знаєте, ці слова наче якесь пророцтво. Як для Бабетти, як для Флоріана як і для Альфреда. А сама сукня – як символ повернення до життя.
Обидва відчувають втрату близької людини. Завдяки схожому горю у житті героїв, вони стають друзями і навіть починають жити разом. Ні ні ні, ви не подумайте що це банальна сльозлива історія кохання. Тут все інакше.  Тішить те, що читаючи книгу зрозуміло, що Бабетта та Флоріан не можуть стати парою, кохання між ними не відбудеться.
Знаєте, ці двоє як пігулка, рятувальний жилет один для одного. Кожен з них оплакує свою втрату по-своєму. Тут є місце і для песимістичних думок, і для гніву, і для почуття провини, і для нездійснених мрій. Нема прикладу правильної скорботи. Людина зображується у тяжкий момент свого життя такою, якою вона є - зломленою, обезсиленою, зі спробами жити далі.
Паралельно цим відносинам, також є і любовна лінія (куди ж без кохання).
Незважаючи на своє горе, Бабетта зустрічає та закохується у депресивного анестезіолога Томаса. Як на мене, цей Томас, взагалі ні про що . Вона шукала порятунок у коханні, а знайшла його в людині з такою ж ситуацією у житті.
Те, що я взагалі не очікувала зустріти в цій книзі – зображення Дня мертвих у Мексиці. Так так, двоє зневірених їдуть туди, аби відпустити своє минуле. Неочікувано? – Як на мене, то так.
Ті, хто був у схожій ситуації, зможуть легко пройнятись настроєм цієї книги. Повернутись до життя, почати жити зі своєю втратою. Це історія, наче оголення душі, хаотичний показ того, що відбувається після смерті коханої людини. І саме тому Бабетта та Флоріан стають друзями. Разом вони знаходять у собі сили рухатись далі.
P.S. Погугливши інформацію про автора, я дізналась що вона втратила чоловіка декілька років тому. Тож у цій книзі і автор, і герої, мають справу з особистими втратами та переживаннями….

Рецензія на роман “Фристайлерка” Каті Брандіс
Я належу до тих читачів, які захоплюються добре написаними підлітковими романами і твір-антиутопія “Фристайлерка” став для мене справді відкриттям. Автором є сучасна німецька письменниця Катя Брандіс, роман уперше був виданий 2016 року та неодноразово ставав бестселером у своїй категорії. Основною темою твору є спорт, зокрема, йдеться про Олімпійські ігри, але всі події відбуваються у майбутньому, починаючи з 2030-го року. “Фристайлерка” - це суміш захоплюючої розповіді про істинне кохання, дружбу, підліткові проблеми у сучасному світі, а також величезну пристрасть головних героїв до спорту. На мою думку, цей роман дійсно заслуговує уваги та детального аналізу.
Головна героїня твору - спринтерка Йола, яка живе зі своєю родиною у Мюнхені та майже кожну вільну хвилину присвячує тренуванням. Спорт - це її життя, а найзаповітнішою мрією дівчини є потрапити на Олімпійські ігри та, звичайно ж, посісти призове місце. Ця тема “червоною ниткою” простягається через увесь твір. Варто зазначити, що у часи, коли відбуваються події в романі, світ є більш модернізованим, аніж зараз - використання новітніх гаджетів, постійна трансляція в мережу Інтернет, а найголовніше - можливість трансплантації окремих органів, м`язів і навіть частин тіла. Такі технології дають людям з обмеженими можливостями шанс, почати нове життя, а здорові, тобто, “нормали”, можуть оптимізувати своє тіло та стати ще кращими фізично. Тих, хто наважується на такий крок, називають “фристайлерами”. Це має велике значення і для спорту, адже у світі починають встановлювати нові рекорди, небачені досі раніше. Окрім цього, у романі велике значення надається коханню та почуттям, що їх детально описує авторка. Йола закохується, проходить через складний етап втрати та смутку, навіть плете любовні інтриги з молодим тренером Тілем, які вважає серйозними стосунками. Але врешті-решт, вона розуміє, що таке справжня любов, і це - Раян - колишній інвалід, який згодом отримує можливість встановити собі нові ноги-протези та починає кар'єру професійного спринтера і стає срібним чемпіоном Олімпійських ігор у Буенос-Айресі в категорії фристайлу. Загалом можу сказати, що твір дуже насичений подіями. Можна побачити, як окремо розгортаються дві основні сюжетні лінії: спорт та кохання, авторці вдається їх вдало поєднати.
Хоча існує безліч історій про підліткове життя та кохання, ця - одна з винятків. І не лише через те, що розглянута тема професійного спорту, чого не знайдеш в інших книжках. Факти, які використовує Катя Брандіс у своєму романі є не просто вигадкою. Під час написання вона супроводжувала деяких спортсменів-олімпійців, а також паралімпійців; спілкувалася з ними про особливості їхнього стилю життя тощо, аби найправдивіше передати почуття реальних людей, які особисто пережили всі ті моменти, про які йдеться у творі. Роман також вразив різкою зміною подій та неочікуваним фіналом. Зізнаюся, останні сторінки я читала на одному подиху, так важко було відірватися, хотілося скоріше дізнатися, чим закінчиться ця історія. Але можу зауважити й один недолік - іноді здавалося, що подій у романі забагато і всі вони описуються дуже детально. Та загалом, це не завадило творові справити гарне враження і я впевнена, що якщо Ви захоплюєтеся таким жанром, то “Фристайлерка” обов'язково припаде Вам до душі!

Прочитавши твір, я ще деякий час знаходилася під впливом емоцій. Можу справді сказати, що роман мене приємно вразив і захопив, після прочитання у голові з'явилося безліч думок, усе хотілося обдумати та проаналізувати. Я вважаю, це добре, коли книга змушує читача замислитися, а не просто залишає після себе порожній спогад. Я неодмінно раджу кожному підлітку ачи дорослому знайти трохи часу, аби познайомитися з цим твором.

Er ist wieder da

Що ти зараз читаєш, друже? Можеш не ховати свій улюблений фанфік на мільйон сторінок. Тим паче я маю для тебе щось особливе и цікавеньке. Книжка-дебют журналіста Тімура Вермеша «Він знову тут». Критики були у захваті, а що по факту? Дуже зараз популярна тема «потраплянців» плюс гарний гумор та гра на проблемах сьогодення. Цей задерикуватий мікс втягує тебе настільки, що відірватися від роману просто неможливо.

Коротко про сюжет. Німеччина. Наш час. Фюрер третього Рейху прокидається у якійсь калюжі і розмірковую про перебіг війни.(Шах та мат, конспірологи). Але дуже скоро приходить розуміння, що світ вже далеко попереду і треба починати спочатку. Що ж він зробить? Концтабори? Третя світова? Смерть цілих націй? Ха, ні! Гітлер стає теле- та інтернет зіркою. Він підіймає питання іммігрантів, екології, культурного падіння та всебічної пасивності населення. Він критикує політиків, виступає зі своєрідними стендапами та ставить некомфортні питання на вулиці. Такий собі топ-блогер з Ютьюбчику. Важливим є те, що його зображують як звичайну людину, зі своїм світоглядом та принципами, страхами та вразливостями. Гітлер більше не ікона зла, він свій хлопець. До речі, цікавим моментом можна назвати кінець, кожен його може інтерпретувати як хоче. Для когось він закритий, а для когось кільцевий (я особисто в цьому клубі).

Розповідь ведеться від першої особи, а зважаючи на той факт, що Адольф був доволі ерудованою людиною, ми бачимо дуже багато інтертекстуальних коментарів на Античну культуру. Від простого згадування Гомера до паралелей з Гераклом та його подвигами. Діалоги аж кишать згадуваннями різних історичних постатей. Тут тобі і Геббельс, тут і Сталін, тут і Борман, навіть Наполеона з Бісмарком не забудуть. Це така собі вікторина для читача. Ану ж, згадай усіх. Також тут дуже багато згадуються медіа, Гітлер «гуглить» останні новини, для боротьби з газетою розробляється особистий сайт, головний герой отримає своє особисте шоу у прайм-тайм. Такий собі Джиммі Фелтон для німців. Так що, ця книга – прекрасна можливість познайомитись з медіа-реаліями Німеччини.

Вермеш, насправді, підіймає дуже багато питань, які актуальні для всього світу. Через виступи свого героя він питає нас, а чому ми так упередженні щодо іммігрантів, що для нас екологія (дуже цікавий момент, для нас сортирування сміття – це модно, бо ми екообізнанні; Гітлер, як людина з минулого, вважає що це біль народу (це він ще популярність секонд-хендів не побачив). Він не розуміє, що його популярність, особливо серед молоді через постмодерн. Вермеш тикає нас носом зі сторінок своєї книги в те, що все ось таке табуйоване особливо привертає увагу молоді, що ось така любов з’являється з гумору, «приколу».

Що можна винести з цієї книги? Просту істину. Починати треба з себе. Вибір завжди за людиною, а з таких людей складається народ. Треба вміти самому приймати рішення, а не перекладати на інших і потім плакатись. Тут справжнє втілення ідеї Камю. Людина сама у всьому винна. Проте, зважаючи на доволі «ситі» реалії Німеччини, доповнюється оптимістичним, все можна змінити.

Сюжет – десять фанфіків з десяти. Герой – десять костюмів з десяти. Мова автора – десять «зумерських» слів із десяти. Посил – десять «джаст ду іт» з десяти. Загальна оцінка – десять бліц чисток форми з десяти.

Rezension des Romans “Atemschaukel”.
Herta Müller ist eine deutsche Dichterin und Schriftstellerin, Persönlichkeit des öffentlichen Lebens und Künstlerin. Gewinnerin des Nobelpreises für Literatur 2009. Ihr Hauptthema ist die Erfahrung erlebter Unfreiheit und Gewalt, individuelle und kollektive Erinnerung, Verdrängung aus der Erinnerung, Amnesie, Unwilligkeit zu erinnern.
Ich gehöre zu dem Kreis von Lesern, die alles lesen. Trotz der Tatsache, dass es in diesem Buch um Arbeitslager geht, habe ich mich entschieden, es zu lesen. Muller selbst bezeichnet ihn als Co-Autor: Das Buch basiert auf seinen Tagebucheinträgen. Das Hauptmerkmal des Romans ist sein Stil, seine Sprache. Die Autorin spricht über den Alltag im ukrainischen Arbeitslager. Das Thema ist natürlich schrecklich, für viele schmerzhaft. Hier ist ein 17-jähriger „junger Mann, blass mit brennenden Augen“, mit erwachenden homosexuellen Instinkten, der sich in einem sowjetischen Arbeitslager wiederfindet. Hier muss er seine Wünsche, die Zukunft und andere Dinge vergessen, die eine Person identifizieren. Dort knetet er Zement, entlädt Waggons, schläft auf harten Kojen, leidet unter Kälte, versteht die Arten von Schaufeln und die Gewohnheiten von Läusen, baut ein komplexes System von Beziehungen zu Leidensgenossen auf, zu ukrainischen Wachen, zu freien Siedlern in einem Nachbardorf, wo Gefangene von Zeit zu Zeit betteln gehen. Am Ende bleibt von der Physiologie in erster Linie der Überlebensinstinkt, das Hungergefühl nie loszulassen.
Dieser Roman ist so schwer besonders für mich zu lesen. Ich habe viele Dokumentationen über den Krieg und die Konzentrationslager gesehen. Wenn ich lese, könne ich nicht glauben, dass dies tatsächlich passiert ist.. Aber es gibt eine Einschränkung - die Autorin war nie in Konzentrationslagern und kann diese Gefühle nicht wirklich vermitteln. Wikipedia sagt, dass die Mutter von Herta Müller 5 Jahre in einem solchen Konzentrationslager regiert hat. Ich glaube, ihre Mutter hätte ihr viele interessante Geschichten über die Lager erzählt. Im Allgemeinen hat mir das Werk gefallen. Ich rate jedem, der neue Empfindungen erleben möchte, es zu lesen. Die Hauptsache ist, sich nicht zu viele Gedanken über die Gefühle des Jungen zu machen. Alle Gedanken über den Roman kann ich in einem Wort ausdrücken - Dissoziation. Weit verbreitete Distanzierung: für die Charaktere und für mich als Leser.

Christian Kracht „Imperium“
Den Autor Christian Kracht kann man als einen wahren Weltbürger bezeichnen, da der in der Schweiz geborene Sohn des deutschen Verlagsmanagers in mehreren Ländern (zumindest in 8, darunter in den USA, Kanada, Frankreich, Indien, Thailand, Nepal, Argentina und jetzt wieder in der Schweiz) zu leben, zu studieren, zu arbeiten schaffte. Sein abenteuervolles Leben ist selbst eines Buches würdig, aber diesmal wird es nicht um einen autobiographischen Roman gehen, wie es trotz aller Vermutungen der Kritiker auch bei der vorher veröffentlichten Trilogie Faserland nicht der Fall war.
In dem vierten Roman „Imperium“ wird das Leben der realen historischer Figur spielerisch dargestellt, nämlich das Leben von August Karl Engelhardt. Der Familienname Engelhardt ist den Ukrainern sehr wohl bekannt, aber nicht als Name des Gründers des Sonnenordens und Stifters des Kokovorismus, der seine einzigartigen Ideen am Anfang des 20. Jahrhunderts in der damaligen deutschen Kolonie, Deutsch-Neuguinea im Pazifischen Ozean, verwirklichen wollte, sondern als Name des Grundherrn des leibeigenen ukrainischen Dichters und Malers Taras Schewtschenko. Gelesen die Annotation und gesehen diesen Namen, wollte ich unbedingt das Buch verschlingen. Und nicht umsonst – außer der Einzelheiten der Lebensordnung in Herbertshöhe im Einzelnen und in Kolonien und unter indigenem Volk im Allgemeinen konnte ich zwischen den Zeilen die wissenswerten Details über „Antisemiten“ Richard Wagner, „Primitivisten“ Paul Gauguin, Philosophen Friedrich Nietzsche, sowie relevante für die Geschichte des Haupthelden Queen Emma Forsayth und Musiker Max Lützow für sich auf die Oberfläche ziehen.
Die Stärke dieses Buches ist aber nicht in der Veranschaulichung der weiten Zivilisationen zu suchen, sondern in der unvergesslichen Stilistik der Erzählung: die Dialoge sowie die Gedanken der einzelnen Helden verfließen mitten im Text, die Sprache, die mit den vielen Einrückungen und philosophischen Gedanken und auch Verweisen auf den Thomas-Mann zurückführt, was auch zahlreiche Kritiker auszeichnen. Darüber hinaus wird der Leser immer wieder mit neuen heiklen Themen zusammengestoßen: Antisemitismus – ja oder nein, Homosexualität – ja oder nein, Vegetarismus, Nudismus und sogar Kannibalismus. Aber eines ist klar: Je länger August Engelhardt in seiner ausgedachten utopischen Welt verbringt, desto wahnsinniger wird er und ist bereit sein eigener Leib aufessen und seine Utopie hinter sich zu lassen und wieder in die Realität zu geraten, obwohl es schon nicht möglich ist.
Das Buch wird bestimmt seinen Platz auf meinen Bücherregalen als ein Vorbild der guten Literatur, die einen noch zum Nachdenken bringt.

Сканери
ТОЙ, ЩО СКАНУЄ 2035
Відсутність будь-яких паперових носіїв інформації, ароматизатори замість реальної їжі, сплата рахунків пальцем і одягання спеціального пристрою для повноцінного життя – саме таким бачить життя майбутнього Роберт М. Зоннтаґ у своїй книзі «Сканери».

«Сканери» – не єдиний приклад роману-антиутопії у німецькій літературі ХХІ століття. Досить популярними також є «Фристайлерка» Каті Брандіс, «Світлокопія» Шарлотте Кернер і «Ауергаус» Бова Б'єрга, тому у цій рецензії спробуємо розібратися – чи варто читати роман Роберта М. Зоннтаґа або ж краще приділити увагу його співвітчизникам.

Головний герой роману – Роб, працює сканером. Задача цієї професії полягає у оцифровуванні усіх паперових джерел інформації за допомогою спеціального пристрою – мобрілю. Вважається, що таким чином кожен може отримувати інформацію у будь-який час і зовсім безкоштовно. Ми також знайомимось із Джоджо – найкращим другом Роба і його колегою. Проблема двох друзів у тому, що паперових носіїв майже не залишилось. Кожного дня вони відшукують читачів, купують їх книжки за гроші, за гроші дізнаються про інших читачів. Так проходить їх життя, допоки одного разу у метро-планері (аналог метро) вони зустрічають Арне Берґманна. Ця людина відмовляється продавати свою книжку, а потім залишає таємне послання для Роба у вбиральні (єдине місце, де не встановлені камери). Згодом головний герой дізнається, що Арне Берґманн – керуючий підпільною організацією «Книжкова Гільдія», яка займається збереженням паперових носіїв інформації. Подальший сюжет розвивається у ваганнях Роба – приєднатись до Книжкової Гільдії, цінність якої – паперові книжки, або залишити все як є і далі працювати сканером.

Унікальність цього сюжету сумнівна. Читаючи його, виникає питання – чи не запозичений він із інших романів? Одразу згадується роман «1984» Джорджа Орвелла – там і знищення інформації, і постійне стеження, і підпільна організація існує, а головний герой все так само не може вирішити як йому бути. На згадку спадає і «451 градус за Фаренгейтом» Рея Бредбері, де книжки винищуються, ніби на благо людства.

Герої також не мають переконливості. Головний герой вагається зі сторони в сторону, не може самостійно зробити рішення. Спочатку він не хоче приєднуватись до Гільдії, потім, навпаки, декілька разів їздить на її зустрічі. То Роб зацікавлений у Люсі із його мобрілю, то зацікавлений у дівчині з метро. Джоджо по сюжету не має ніякої цінності, хоча спочатку він мав потенціал вступити до Книжної Гільдії, а причини чому саме Роб є обраним для вступу до організації – невідомі. Автор включає любовну лінію – стосунки Роба і Фанні, Джоджо і Меллі. Перші залишаються незрозумілими, а через другі у читача в певний момент точно засіпається око – дуже вони схожі на телевізійні мильні драми.

Цей роман підійде для підліткової аудиторії, і тої, яка не читала інших прикладів романів-антиутопій. У досить обізнаних читачів виникне багато питань по сюжету і його прогалинах.

Роман «Сканери» Роберта М. Зоннтаґа підіймає досить сучасну і важливу проблему – оцифровування усього довкола, використання електронних девайсів і відсутність реальних почуттів і емоцій. І автор напевно хотів змалювати світ повний роботів, світ неживий і меркантильний, такий, яким він може стати, якщо ми продовжимо жити занурені у електронні пристрої. Проте зроблено це не дуже вдало і не переконливо. Саме тому, я б радила цей роман не як «один з тих, які необхідно треба прочитати», а як той, що можна прочитати, аби згаяти час.

«Кінець днів»
Дженні Ерпенбек

Роман, наповнений страхом, безвихіддю. Місце, яким панує твій нічний кошмар Рана, яка ніколи не припинить кровоточити, адже ніщо не поверне втрачені людські життя. «Кінець всіх днів» – робота Дженні Ерпенбек – німецької письменниці та режисера, видана в 2014 році. З моменту свого виходу книга набула неабиякої популярності і захопила серця читачів по всьому світу.

«Чи могло все статись інакше?.. Чи був шанс на щасливе майбутнє?» – це фон, на основі якого розгортаються всі події книги. Відправною точкою варто вважати смерть немовляти молодої пари на Галичині. Сльози, біль і розпач, який пронизує кожне слово описаного, створює перші акорди мелодії, яка сторінка за сторінкою переслідує читача. Після цієї сцени автор переносить дії в альтернативний світ, аби уявити, яким могло бути життя померлої дівчинки. В цьому і полягає сюжет книги: рука Ерпенбек проводить будь-якого незримого мандрівника через сторінки історії ХХ століття, спостерігаючи за можливою долею вже дорослої дитини.

Не можна не відмітити той факт, що структура і композиція твору нагадує, швидше, симфонію, аніж лінійний і зрозумілий сюжет. Кожна його частина має власний стиль та ритм, вміло продовжує ноти попередньої повісті, створюючи тим самим неповторний мотив – музику смерті. Це надзвичайно складна за своєю будовою розповідь, аналог якої мені не довелось раніше зустрічати.

Суть історії – подолати всі життєві випробування, але що робити, коли злий рок сильніше твоїх зусиль? Як впоратись з переслідуваннями через релігійні переконання, вбивством невинних, забороною на любов? В цьому випадку, рятує лише віра в Бога, адже бажання у всіх одне – мир, і ми не раз переконаємось в цьому. Ніколи не забути криваві епізоди власного минулого. Автор вміло змальовує війну як головне прокляття нашого існування, використовуючи при цьому яскраві образи природних явищ: блискавки, бурі землетруси.
Робота Ерпенбек не залишає сумнівів в її таланті, адже створити подібний діамант – а ми сміливо можемо давати подібні порівняння, зважаючи на багатогранність тем, піднятих тут – під силу не кожному іменитому митцю. Біль материнства і спокуса абсолютної влади; жахи війни і людське насилля; фанатична віра в ефемерні речі і мирне існування – все це хитромудре переплетіння проблем заворожує власною глибиною. «Кінець всіх днів» буде актуальним в усі часи, адже його наріжним каменем є основа людської моралі.

Проте, як ми знаємо, в подібних роботах дуже легко заплутатись і цей роман не є виключенням із правил. Основні труднощі полягають в тому, що всі персонажі не мають власних імен, через що стежити за сюжетом стає набагато проблематичніше. До того ж «симфонія» місцями вибивається з вже зазначеного ритму: внутрішня інтрига переходить в спустошення. Баланс втрачено.

Правдивість людського життя, його нічим не прикрита відвертість не змогли залишити мене байдужою. Твір сміливо відчиняє перед читачем двері шафи, повної темних плям історії. Після знайомства з романом виникає необхідність переглянути своє внутрішнє «Я», пізнати цінність людського життя. «Кінець днів» — це щось більше, аніж пара фраз; людське начало в кожному його прояві. Враховуючи все вищеперераховане, я можу сміливо рекомендувати ознайомитись з ним кожному читачу.

The End of Days

Холодна Пані прийшла у лютому, але перед зустріччю з нею Еґґера чекало ціле життя

«Ціле життя» авторства Роберта Зіталера, вперше опубліковане в 2014 році, розповідає про життя Андреаса Еґґера – важке, скромне, повне позбавлень, невдач і успіхів. Йому довелося брати участь у прокладанні однієї з перших канатних доріг, пережити сходження лавини, побувати на війні і навіть побачити по телевізору, як людська нога вперше ступає на Місяць. Але зрештою, прагнув він лише до душевного спокою.

Ця книга – це просто історія життя однієї людини. Історія про людину не видатну, не примітну; про людину, яка й сама, напевно, здивувалася б, якби хтось сказав їй, що про неї написали книгу. Історія, може, для когось і нудна – але чесна. Чесна і в смутку, і в радості, чесна в жорстокості, чесна до читача.

Всі місця та назви в книзі вигадані, а як референси письменник використовував власні спогади про дитинство, що він провів у горах.

Еґґер народився та виріс у невеликому селі, відрізаному горами від решти світу. Він не боявся важкої роботи – і завжди сміливо брався до справи. Власними руками він, незважаючи на біль, прокладав одну з перших канатних доріг, без відпочинку рубав дерева і, поки стояв до пояса в снігу, викопував коріння з замерзлої землі.

Еґґер зустрів безліч різних людей, всі вони так чи інакше вплинули на нього, хоч наслідки цих зустрічей стають зрозумілими і не відразу. Пастух Рогатий Ганс, що на смерть його налякав розповіддю про Холодній Пані. Працівниця шинку «У золотої сарні» Марі, спогади про яку він зберігав до глибокої старості. Томас Матль, що навчив його не балакати марно, щоб чути все, що відбувається навколо. "Відкриваючи рота, закриваєш вуха", - любив він повторювати. Російський солдат, з яким вони, завмерши на, здавалося, години «грали в дивоглядки» у горах Кавказу.

Усіх другорядних персонажів цієї книги ми бачимо такими, якими їх запам'ятав Еґґер. Ми пізнаємо образи, що він створив у своїй голові.

Втім, найкраще Андреас, безсумнівно, пізнав гори. Я вважаю їх одним із повноцінних персонажів цієї книги, адже вони відіграють у житті Еґґера роль чи не найважливішу, що не можна порівняти з роллю жодного персонажа-людини.

Андреас Еґґер – проста людина. У нього ніколи не було недосяжних амбіцій, він не мрійник, але мав гордість і чесність. Він ніколи не прагнув багатства, але прагнув спокою. Він був готовий піти на багато чого, щодня виконувати важку працю заради тих, кого любив. Еґґер щирий, упертий і дуже незручний, що, втім, виявлялося лише у спілкуванні з людьми, коли він сумнівався, що відповісти, і не знав, як поводитися. Ніколи він не хотів і не робив людям зла.

Композиція у творі дуже цікава, оскільки події у ній розташовані не в хронологічній послідовності. Часом здається, ніби ти не читаєш книгу, а, сидячи на старій лавці біля будинку Еґґера, слухаєш історію його життя. Він починає одним і закінчує іншим, іноді збивається, а часом зовсім несподівано згадує дитинство. Він якось зовсім збентежено описує зустрічі з Марі, начебто надто особистий і докладний опис буде зайвим, проте довго розповідає про роки, що провів у горах. Він чесно визнає власні промахи і сміється з дурниць і щиро тужить про те, чого ніколи не зможе повернути. Він розповідає про те, що справді важливо, про ті моменти, що мають значення, а не про те, з якою послідовністю події йшли одна за одною.

«Ціле життя» показує нам життя людини, яка народилася ще в дев'ятнадцятому столітті і застала появу телевізорів, навіть бачила, як уперше людська нога хитається місячної поверхні. Людину, що й сама брав участь у настанні прогресу, що невблаганно захопив її рідну долину. Людину, що пережила, здається, більше поганої, ніж доброї, але все одно зустріла старість смиренним старим, що знайшли втіху і заспокоєння в горах.

"Blitzlichtgewitter" von Christian Linker: Das Internet vergisst nichts

Ohne Zweifel macht sich jeder in der heutigen Welt Sorgen um die Datensicherheit. Aber was sollte man tun, wenn das Netz etwas bekommt, was nicht dort sein sollte? Gerade solche für unsere Zeit extrem relevante Frage wurde zur Grundlage des Romans "Blitzlichtgewitter" von Christian Linker, der im Jahr 2009 den Hansjörg Martin-Kinder- und Jugendkrimipreis erhielt.

Die Hauptfigur, der Schüler Fabian, wird von seiner Freundin verlassen. Nachdem er auf der Party zu viel Bier getrunken hat, macht er unanständige Fotos von diesem Mädchen und schickt sie an alle seine Freunde. Am nächsten Morgen bereut er, was er getan hat, es ist aber zu spät… Was einmal online ist, wird immer online bleiben. Der Autor betont, dass Technologie unser Fluch und Segen ist. Alle Probleme in dem Buch kommen vom Handy, aber niemand kann sich sein Leben ohne es vorstellen.

Der Roman ist kein klassischer Krimi. Probleme mit der Polizei sind hier zum Hintergrund für die Erklärung der Sorgen und der Beziehungen von Jugendlichen geworden. Das Buch hat jedoch eine unerwartete Handlung und hält bis zum Ende in der Spannung.

Ohne lange Einleitung befinden wir uns schon ab den ersten Zeilen in einem kritischen Moment im Leben der Hauptperson. Die gesamte Haupthandlung dauert nur eine Woche, alle Ereignisse folgen nacheinander und bilden eine durchgehende Linie. Man hat das Gefühl, dass wir zusammen mit Fabian einen kleinen, aber reichen Abschnitt seines Lebens gelebt haben. Der Junge weiß nicht, was er tun soll, quält sich mit Reue. Der psychologische Zustand des Menschen wird im Roman meisterhaft dargestellt.

In einem Moment hassen wir Fabian und im nächsten fühlen wir ihm mit. Diese Mehrdeutigkeit ist den übrigen Charakteren auch innewohnend. Auf den ersten Blick können die handelnden Personen etwas stereotyp vorkommen, aber nach und nach, wenn vage Bilder mit immer neuen Fakten überwuchert werden, erscheint jede von ihnen anders als die anderen. Einzigartige Details zu Persönlichkeiten werden in Dialogen, Aktionen und auch in der Meinung, die Fabian über sie hat, offenbart.

Der Autor sagt bewusst wenig über die Vergangenheit der Figuren, ihr Aussehen und Hobbys, weil jeder von ihnen unterschiedliche Verhaltensmuster der Teenager darstellt. Hier wird ein wichtiges Problem angesprochen – die Verteilung auf "Stars und Loser, Streber, Schleimer oder Klassenclowns, Coole, Etablierte, Uncoole". Dies führt oft zu Mobbing. Christian Linker nicht nur streift dieses Thema, sondern zeigt auch die Ursachen und Folgen von Schulmobbing auf.

Und was ist eigentlich die Hauptidee des Buches? Man muss für eigene Handlungen Verantwortung übernehmen. Fabian ist gezwungen, schwerwiegende Entscheidungen zu treffen, die seine Zukunft und seine Umgebung betreffen. Ob er sein Verbrechen erkennen wird? Wird er die Situation seiner Freundin verbessern können oder bleibt er nur ein egoistisches Kind?

Geradliniger Aufbau, unkomplizierter Erzählstil, kleine Kapitel machen das Buch leicht zu lesen. Die Verwendung von Slang-Vokabular bringt die Charaktere des Romans und die Leser noch näher zusammen. "Blitzlichtgewitter" eignet sich sowohl für Jugendliche als auch für Erwachsene, die sich für die Probleme moderner Teenager interessieren. Die Kinder und sehr beeinflussbare Personen sollten das Buch mit Vorsicht behandeln, da das Krimi-Genre die psychologisch schwierigen Szenen umfasst.

Also, der Roman berührt sowohl ewige Konflikte (Eltern und Kinder, Schuld und Sühne) als auch die Probleme des 21. Jahrhunderts (Datenschutz, Jugendkriminalität, Mobbing). "Blitzlichtgewitter" verdient seine Auszeichnung und ist auf jeden Fall lesenswert!

Nastjas Tränen

«Емігрант побачив світ», але це не точно

Уявіть, що ви не відчуваєте нічого до своєї батьківщини, яка посилює у вас страх і невпевненість у завтрашньому дні, або принаймні вам здається, що ви нічого не відчуваєте. Тому вирушаєте за кордон, в Європу, з вірою, що там на вас чекає краще життя. Занадто стереотипна заїжджена історія для країни, з якої щороку, за різними даними, виїжджає 2-3 мільйони українців на заробітки, й частина з них не планує повертатися, вдаючись до нелегальних схем, скажете ви? Але не така вже й банальна для німецького читача, який не вдається в деталі.

Тема еміграції є провідною в романі «Сльози Насті» Наташі Водін, німецької письменниці з українським корінням, про який далі піде мова.

Головна героїня роману Настя – українка середніх років, інженер за освітою, яка має доньку, онука та колишнього чоловіка у Києві. Отримавши зарплату у вигляді рису і перебуваючи у скрутній життєвій ситуації, а це початок 90-х в Україні, Настя вирушає до рідної сестри в Берлін, де починає кар’єру прибиральниці. Попри те, що її сім’я співіснувала на дуже малих квадратних метрах без власного простору роками, у родині не відчувалося ні затишку, ні тепла, ні прихистку. Саме тому, приїхавши у Німеччину, Настя спочатку шукала шляхи залишитися там якнайдовше. Ці пошуки не заважають їй сумувати за нелюбою батьківщиною. Внутрішній конфлікт супроводжує героїню всі роки життя в Берліні. Ми помічаємо це не лише з перманентно задумливого виразу обличчя, а й в її небажанні відкриватися новій культурі, абсолютно протилежній і вільній на противагу консервативному радянському суспільству.

Попри нетипову структуру побудови розповіді, Водін дотримується свого стилю, продовжуючи дослідження теми відчуження та еміграції. Настя уособлює у собі ціле покоління неприкаяних, які росли в комуналках, без власного простору, завжди у великому гурті, й тих, хто не вміє чи навіть боїться взаємодіяти наодинці з собою. Покоління закритих і зовсім не «гнучких» емігрантів, які закриваються у своїй мушлі, потрапляючи з радянського моря в західноєвропейське. А в морі головне що? Вірно, не потонути!

Отак і Настя. Борсається на поверхні, набираючи в легені повітря, потім пірнає і починає задихатись від німецьких установ, бюрократичної системи та побічної дії фіктивного шлюбу. Але в неї є рятівний жилет в образі авторки-оповідачки, яка, незважаючи на розбіжності їхніх світів, безкорисно допомагає українській Попелюшці.

Таке рідне німецькій мові й непросте для перекладу на українську поняття Heimweh, яке авторка бачить в очах своєї мами та в очах Насті, переміщається з однієї книги Наташі Водін в іншу, підсилюючи синдром людини «без дому». Для авторки ця історія стала зустріччю зі скелетами у родинній шафі, яка нарешті пролила світло на питання, що хвилювали її все життя: „Schlagartig erkannte ich in ihrer Tränen das Heimweh meiner Mutter wieder. Dieses grenzlose, unheilbare Gefühl, dass das Rätsel meiner Kindheit gewesen war“ («Я одразу впізнала в її [Настиних] сльозах тугу за домом. Це безмежне, невиліковне почуття, яке було загадкою мого дитинства».)

Важко уявити скільки українок – прототипів Насті – упізнали б себе, якби володіли німецькою, або ж упізнають, якщо колись триматимуть у руках переклад.

Дебютний роман німецької авторки Дьорте Хансен «Altes Land» був написаний у 2015 році і вже став екранізованим та здобув популярність у рідному краї.
Дьорте Хансен створила свій роман у досить дорослому віці. Письменницький талант розвивався на теренах журналістської діяльності. Тож творчий успіх дебютного роману зумовлений життєвим досвідом і практикою у медіа текстах. На початку твір рясніє штампами, але згодом набуває власного стилю. Усе починається доволі мляво, та незабаром знаходить власний темп та характер.
Навряд чи роман можна назвати розважальним. В сучасному світі читання стає новим стилем життя, не просто захопленням, основне завдання тепер отримати з цього не тільки емоції, але й знання, будь-що нове, корисне, неочікуване. Письменниця намагалася створити розумне чтиво. Також особливістю роману є майже повна відсутність діалогів. Усе тримається на сприйнятті читача.
Актуальність твору неможливо заперечувати. Тема біженців та жертв Другої світової війни в Німеччини популярна та затребувана. А також затребувана проблема пошуку себе і свого місця на землі.
Місце дії роману визначене у самій назві на честь німецького містечка. Регіон на півночі Німеччини, що під час Другої Світової війни став притулком для біженців зі східної Польщі.
Події розгортаються навколо будинку Іди Екхофф, з написом «Цей будинок мій, але не мій, він також належить тому, хто прийде після мене». Тут знайшли тимчасовий притулок п’ятирічна Віра з матір’ю Хільдегард. Проте згодом син Іди, що повернувся з війни фізично і душевно скаліченим, бере Хільдегард за дружину, і будинок перетворюється на поле бою між двома хазяйками. Протистояння між сильними жінками невідворотньо призводить до трагедії. І ось Іда бовтається в зашморгу одягнена в національний костюм. А Хільдегард, не знайшовши в собі сили змиритися з образом жертви, тікає з будинку, з іншим чоловіком, від якого згодом народить ще одну доньку. А Віра лишається з Карлом.
Віра ще довгий час не зможе почувати себе спокійно в будинку, адже це власність Іди. З іншого боку вона ніколи б не прижилася в місті, з висотками і швидким темпом життя. Віра стає добровільною заручницею будинку та її скаліченого господаря Карла. Вона живе, старіє разом з будинком. Самотній дантист з Altes Land. Цей твір про неї.
Сюжет роману вирізняється відсутністю лінійності. Протягом усього роману читачів поринають у минуле різних персонажів, І таким чином розкривається найпотаємніше у життях цих людей. Такий прийом, безумовно, тримає напругу, але водночас плутає і орієнтуватися в просторі стає важко. Окремо варто додати наявність у романі другорядних персонажів, що самі собою не несуть нічого важливого в сюжет, проте вони вправно виконують свою функцію: детальніше показують буденне життя в селі, далекому від міста.
Другий центральний персонаж роману – Енн, мешкає в ідеальному Гамбурзі, з чоловіком і сином, серед ідеальних сімей. І в цьому прекрасному світі для неї немає місця, вона не належить до людей, що тут живуть. Місце проживання їй не до вподоби, чоловік закоханий в іншу…
Молода мама з маленьким сином Леоном змушена полишити це жахливе місто і тікати до своєї тітки Віри, якої майже зовсім не знає. Дві жінки надто не схожі, та в них набагато більше спільного ніж вони обидві вважають. «Vera Eckhoff wusste nicht viel von ihrer Nichte, aber sie erkannte einen Flüchtling, wenn sie einen sah» - з війни пройшло багато років, але біженці все ще є. Вони опиняться під одним дахом. Ця родина знайшла захист в будинку Іди, проте ніхто з них не стане господарем цього місця, напис на будинку свідчить про це.
Для матері та її сина будинок та село в цілому слугує не тільки притулком, а й сховищем від надокучливого міста з їх ідеальними фасадами сімей, правильними мамами тощо. І Віра, і Енн не є біженцями, проте обидві вони шукають свого місця в світі, свого дому. Згодом жінки повинні знайти примирення з будинком, що дав їм прихисток, а для цього потрібно знайти власний давно загублений дім.
В кінці твору Енн разом вже зі своєю матір’ю Мадлен їдуть до місця, в якому жила Хільдегард зі своїми дітьми, серед яких була Віра. Це є логічним фіналом – знайдено те, що на протязі довгих років було загублене. Хоч усе, що вони шукали – старі розвалини та безіменна могила дітей, родичів. Ідея роману полягає у примиренні з собою, світом і старим будинком.
Даний роман однозначно не стане класикою, проте це достойний і потужний старт. Дьорте Хансен наразі ще не відомий світу автор, проте з потенціалом на перспективне майбутнє. Підтвердженням цього слугують екранізації, що були зняті німецькою кінокомпанією. Ми сподіваємося, що ще не раз почуємо про дану письменницю, а також чекаємо книгу в українському перекладі на полицях книгарень. Роман однозначно знайде відгук в українського читача. Бажаємо авторові успіху.