Ivan Hnativ > Recent Status Updates

Проте є в осені й інші дні, повні спокою та задуми, й вони з нами лагідні. Часом трапляються такі дні без сонця — теплі, імлисті й бурштинові на далеких овидах. [...] У цих перспективах, які відкриваються у глибини дня, погляд немовби мандрує календарним архівом, вирізняє вибрані місця в нашаруванні днів, безконечні реєстратури часу, що довгими алеями відходять у жовту і світлу вічність.

Час, повернутий назад... ну так, це гарно звучить, але що це, як виявляється, насправді? Чи тут отримують повновартісний ретельний час — той, що наче видобутий зі свіжого згортка, ще пахне новизною й фарбою. Цілком навпаки. Це дощенту зужитий, зношений іншими людьми час, протертий і в багатьох місцях дірявий, випрозорений, мов сито. Нічого дивного, що цей час наче виблюваний...

За дверима ґільйотина ночі єдиним замахом відрубала їм голови, й вони шубовснули в ніч, як у чорну воду. Хто дослідив безодню липневої ночі, хто зміряв, скільки сажнів треба летіти углиб порожнечі, де нічого не відбувається? Пролетівши крізь оту всю чорну безконечність, вони знову спинилися перед дверима крамниці, ніби щойно з них вийшли, віднаходячи свої загублені голови з іще вчорашнім незужитим словом на вустах.

У тиші цих глибоких і гарних днів непомітно змінювалася матерія листя, аж одного дня дерева постали у солом'яному вогні цілком здематеріалізованих листків, у легкій, як висипка полови, красі, в нальоті барвистого конфетті — прекрасні фенікси й пави, що їм варто лише струсонутися й затріпотіти — і вони скинуть геть це чудове, легше за промокальний папір, злиняле і вже не потрібне оперення.

Хто знає, як довго триває момент, протягом якого ніч опускає завісу на все, що діється в її глибині, але цього коротенького антракту вистачає для зміни декорацій, для усунення апаратури, для ліквідуваня великої забави ночі з її темною, фантастичною помпезністю. Прокидаєшся наляканий з відчуттям, що спізнився, і справді бачиш на обрії світлу смугу світанку і чорну консолідовану масу землі.

Деякі старі приміщення ніяк не знайдуть собі спокою, ніяк не піднімуться понад своїм бурхливим минулим, а в їхній тиші знов і знову намагаються розігратися вже розв'язані і зниклі історії: дивно, як ті самі ситуації знову складаються в незліченних варіантах, вивернуті щоразу на інший бік у безплідній діалектиці шпалер. І так ця тиша розкладається дощенту, зіпсута і здеморалізована в тисячоразових обдумуваннях...

Чи зауважили ви, що між рядками деяких книжок зграйками літають ластівки, цілі строфи трепетних і вигострених ластівок? Слід читати польоти цих птахів...

Коли корені дерев захочуть говорити, коли під дерном назбирається безліч минулого, давніх оповідей, прастарих історій, коли під коренями нагромадиться надто багато задиханих шепотів, неартикульованої мішанини і тої задушливої темності, що передує кожному слову, — тоді кора дерев чорніє й, порепана, розпадається на грубі клапті, на великі шматки, й серцевина відкривається темними порами, як ведмеже хутро...

Піч наіндичилася великим кольоровим розписом, намальованим на її чолі, налилася кров’ю і здавалося, що з конвульсії всіх своїх жил, м’язів, з усієї до надриву напруженої анатомії могла би звільнитися тільки сліпучим півнячим вереском.

І коли з пізнім присмерком, блаженно усміхненний, я вкладав зшиток до найглибшої шухляди, [...], то мені здалося, що насправді я вкладаю до сну в комоді зорю, яка вічно засвічується від себе самої, проходить крізь усі спалахи та яріння і повертається знову, не бажаючи кінчатися. Бо звичайні книжки схожі на метеори. Кожна з них має тільки мить, єдиний момент, коли з криком злітає, як фенікс, палаючи всіма сторінками.

Винна в цьому стареча нестриманість літа, його розпусна і пізня вітальність. Трапляється часом, що й серпень мине, а старий кремезний пень літа за звичкою родить і далі, приводячи на світ зі свого порохна всі оті дні-дички, дні-бур’яни, безплідні дні-ідіоти, докидає, мов дармову добавку, дні-качани, нікчемні й неїстівні — білі, здивовані й непотрібні дні.

Небо уздовж і вшир надмухували вітри. Сріблясто-біле і неосяжне, воно було покреслене силовими лініями, натягнутими до останнього, пооране рішучими борознами, як застиглими жилами цинку й олова. Поділене на енергетичні поля і тремке від напргуи, воно повнилося прихованою динамікою. На ньому стрибали діаграми віхоли, що, сама по собі невидима і невловна, наснажувала краєвид своєю могутністю.

Повітря зробилося легким для дихання і світлим, наче тканина зі срібного газу. Пахло фіалками. З-під вовняного, мов білий каракуль, снігу пробивалися тремкі анемони з іскрою місячного сяйва в ніжних чашечках. Цілий ліс, здавалося, світився тисячами блискіток, зірками, що густо сипалися з грудневого небосхилу. Повітря дихало якоюсь потаємною весною, невимовною чистотою снігу та фіалок.

Була мить, коли час, дикий і збожеволілий, виламується з одноманіття подій і, ніби втеклий волоцюга, жене з криком чере поля навпростець. Тоді літо, вирвавшися з-під контролю, росте без рахунку й міри на всьому просторі, повсюдно, з диким розмахом, подвоївшись, потроївшись, переростає в якийсь інший химерний час, у незнаний вимір, у безум.

[...] скільки є зболених і скалічених, обрубаних проявів життя, як оце штучно склепане, насилу збите докупи цвяхами життя шаф і столів, розіп’ятої деревини — тихої великомучениці жорстокої людської вигадливості. [...] Скільки задавненої мудрої муки в цих прооліфлених шарах, жилах і прожилках наших старих добрих шаф! Хто розпізнає в них старі, зняті рубанками й безжально зашліфовані риси, усмішки, погляди!