Ірвін Ялом

“Терпляче вислухавши, Мерилін питає: «Яку роль зможе відіграти паліативна медицина тоді, коли я почуватимусь так погано, що захочу покінчити з собою?» Трохи повагавшись, докторка С. відповідає, що з письмової згоди двох лікарів моїй дружині допоможуть у самогубстві. Очевидно заспокоєна такою інформацією, Мерилін остаточно погоджується на місячний курс імуноглобулінових ін’єкцій. Сиджу вражений і приголомшений, та водночас захоплююся прямотою і безстрашністю моєї дружини. Варіантів вибору поменшало, і ми відкрито, майже невимушено обговорюємо кінець життя Мерилін. Я виходжу з кімнати пониклим і дезорієнтованим. Решту дня ми з Мерилін проводимо попліч. Мій перший порив — не спускати її з ока, триматися поряд, держати її за руку й не відпускати. Я покохав її сімдесят три роки тому, і ми щойно відсвяткували шістдесят п’яті роковини весілля. Знаю, що це незвична річ — так довго кохати. Так, однак я й досі променію, коли вона заходить до кімнати. Милуюся всім, що у ній є, — грацією, красою, добротою і мудрістю. Хоча в кожного з нас по-різному формувався внутрішній світ, однак ми поділяємо любов до літератури й театру. Мерилін напрочуд добре обізнана в усьому, крім сфери точних наук. Коли я цікавлюся чимсь гуманітарним, вона не пропустить нагоди просвітити мене. Наші стосунки не завжди були погідними: у нас траплялися суперечки, сварки, необдумані вчинки, але ми завжди були щирі й чесні одне з одним і завжди, завжди ставили нашу любов понад усе. Ми пробули майже все життя разом, а тепер діагноз «множинна мієлома» змушує думати про життя без Мерилін. Вперше її смерть видається не тільки певною, а й близькою. Жахливо уявляти світ без Мерилін, і в голову приходить думка про те, щоб померти разом з нею. За останні кілька тижнів я говорив про це зі своїми найближчими приятелями-лікарями. Один із них признався, що теж розмірковував про самогубство в разі смерті дружини. Дехто з моїх знайомих розглядає можливість самогубства в разі важкої деменції. Ми навіть вели мову про такі засоби, як велика доза морфію, деякі антидепресанти, гелій та інші пропозиції від Товариства болиголову. У романі «Проблема Спінози» я написав про останні дні Германа Ґерінґа в Нюрнберзі й описав, як він обдурив ката, проковтнувши ампулу з ціанідом, що її перед тим якось приховав. Такі ампули роздано всім найвищим нацистським чинам, і багато хто з них (Гітлер, Ґеббельс, Гіммлер, Борман) загинув так, як Ґерінґ. Це було сімдесят п’ять років тому! А що маємо нині? Де в наш час можна роздобути ампулу з ціанідом? Недовго я розмірковував над такими питаннями. Враз спав на думку очевидний гіркий наслідок — вплив самогубства на моїх дітей і на все коло наших приятелів. Ще й на моїх пацієнтів. Я ж стільки років застосовував індивідуальну та групову психотерапію, допомагаючи вдовам і вдівцям. Я ж присвятив себе тому, щоб уберігати їм життя весь нестерпний рік, а то й два після смерті їхніх чоловіків чи жінок. Стільки разів я сяяв від радості, спостерігаючи, як вони поступово опам’ятовуються й оживають. Наклавши на себе руки, я зрадив би їхні зусилля, наші зусилля. Я допомагав їм пережити біль і страждання, а тепер от, опинившись у їхньому становищі, надумав відкрутитися від обов’язку. Ні, я не маю права піти на таке. Допомога хворим — це підвалина мого життя, якої я не смію і не буду порушувати.”
― Ірвін Ялом, A Matter of Death and Life

“Епікур вважав, що справжня мета філософії — це полегшення людських страждань. А що ж є головною причиною цих страждань? У відповіді на це запитання Епікур не сумнівався: це наш усюдисущий страх смерті.
[...]
Частиною Епікурового генія було передбачення сучасного погляду на несвідоме: він підкреслював, що для більшості людей страх смерті не є свідомим, а може проявлятися в прихованій формі, наприклад надмірній релігійності, усепоглинальному нагромадженні багатства, сліпій жадобі влади й почестей, що розглядаються як фальсифікат безсмертя.
Як Епікур намагався зменшити страх смерті? Він сформулював низку добре сконструйованих аргументів, а його учні запам’ятовували їх, наче катехизис. Багато цих аргументів активно обговорювалися впродовж останніх двадцяти трьох століть, і вони досі є істотною допомогою в переборюванні страху смерті. [...]
1. Смертність душі.
2. Остаточне неіснування смерті.
3. Аргумент симетрії.

Смертність душі
Епікур учив, що душа є смертною й помирає разом з тілом. [...]
Епікур гостро засуджував сучасних йому релігійних лідерів, які, бажаючи зміцнити власну владу, посилювали страх своїх послідовників перед смертю, попереджуючи про муки, якими після смерті каратимуть тих, хто не дотримувався певних правил і приписів. [...]
На думку Епікура, якщо наша душа смертна так само, як тіло, нам нічого боятися потойбіччя. Ми не матимемо свідомості, не шкодуватимемо про втрачене життя, не буде загрози від богів. [...]

Остаточне неіснування смерті
У своєму другому аргументі Епікур постулює, що смерть для нас не існує, оскільки душа є смертною й розпорошується в мить смерті. Будучи розпорошеною, вона нічого не відчуває, а того, чого ми не відчуваємо, для нас не існує. Іншими словами: там, де я, немає смерті; там, де смерть, немає мене. Тому Епікур твердив: «Чого боятися смерті, якщо ми не можемо її відчути?»
[...] Будучи мертвими, ми не знатимемо, що мертві, чого ж тоді боїмося?

Аргумент симетрії
Третій аргумент Епікура каже, що наш стан небуття після смерті такий самий, як до нашого народження. [...]
З-поміж багатьох людей, які століттями повторювали цей аргумент, ніхто не зробив цього так гарно, як видатний російський письменник Володимир Набоков у своїй біографії «Говори, пам’яте», що починається такими рядками: «Колиска гойдається над безо­днею, і здоровий глузд підказує нам, що наше існування є лише коротким просвітом між двома вічностями темряви. Хоча це однаковісінькі двійнята, людина зазвичай дивиться на пренатальну безодню спокійніше, ніж на ту, куди прямує (зі швидкістю приблизно чотирьох тисяч п’ятисот ударів за годину)».

Поширення хвиль
Зі всіх ідей, які сформувалися в мене за роки практики в протидії особистісному страхові смерті й тривозі, пов’язаній з минущістю життя, особливо цінною я вважаю ідею поширення хвиль.
Поширення хвиль стосується факту, що кожен з нас творить — часто без свідомого наміру чи відома — концентричні кола впливу, які можуть діяти на інших упродовж років і навіть поколінь. Це означає, що вплив, який ми справляємо на інших людей, у свою чергу передається іншим, подібно до того, як хвилі у водоймі розходяться, аж доки перестають бути видимими, проте й тоді тривають на мікроскопічному рівні. Ідея, що ми можемо залишити по собі слід, навіть не знаючи цього, дає потужну відповідь тим, хто твердить, наче з нашої скінченності та минущості неодмінно випливає марнота існування.
Поширення хвиль не обов’язково означає залишання після себе власного зображення чи імені. [...]
Намагання зберегти свою індивідуальність неодмінно приречені на провал. Незмінна лише минущість. Натомість поширення хвиль, як я його розумію, означає залишання по собі частки власного життєвого досвіду, певної риси, якогось клаптика мудрості, настанови, відваги, розради, що переходить до інших — знайомих чи незнайомих.”
― Ірвін Ялом, Staring at the Sun: Overcoming the Terror of Death