"Санитар с Институтской" Alexei Nikitin в Росії видати побоялися. Він був надрукований тільки в журналі під конспиративною назвою "Шкиль-Мозгиль". Але Google її не знаходить. Це означає, що онлайн про цю версію в Росії нічого не писали і свідчить про глибокий переляк російської аудиторії. Пояснити цей переляк досить просто. Адже, згідно концепції "Русского мира", російськомовний письменник обов'язково має бути за влучним визначенням літературознавчині Єви Томпсон "трубадуром імперії", тобто бути залученим до імперського проекту і впевнено коливатися у діапазоні від Дугіна до Прілєпіна. Власне, саме володіння російською мовою і російськими культурними кодами дає ключ від шафи (сейфу? скриньки? табакерки? футляра? клітки?) російського імперіалізму. Нормальний російський письменник має їздити на гастролі у Сирію та ОРДЛО, фотографуватися із Моторолою і захоплено обговорювати нові моделі стратегічних бомбардувальників. Тим більший жах охоплює російську імперську свідомість, коли вона бачить застосування всіх переваг та інструментів, напрацьованих, будемо чесними, досить-таки тонким шаром російської літератури за ледве двісті років її повноцінного існування, не за призначенням. Роман Нікітіна, написаний саме із використанням цих інструментів; вони там застосовані настільки щедро, що іноді навіть виникає враження пародії, ніби Достоєвський із Булгаковим воскресли і вирішили у чотири руки грянуть "Анну Карєніну". Але, замість того щоб старанно випалювати "єрєсь украінства", Нікітін демонструє інший різновид російського світогляду, який вже був так старанно і завчасно випалений у метрополії, що міг залишитися лише у колишніх колоніях і то у кількості швидше гомеопатичній. У часи, коли майже щодня відомі представники російської літератури, ймовірно покусані путіністами, перетворюються на вурдалаків, існування Алєксєя Нікітіна є справжнім дивом, яке варто цінувати та оберігати.