“Колись, за сивої давнини, людина з подивом прислухалася до ритмічного гупання, яке долинало з глибини її грудей, і думала собі, що ж ото воно може означати. Не могла вона ототожнювати себе з тілом, що було їй таке чуже і невідоме. Тіло було кліткою, а всередині тієї клітки ховалося те, що дивилося, слухало, жахалося, думало і дивувалося; оте щось, яке залишалося, коли відняти від нього тіло, була душа.
Звісно, сьогодні тіло вже перестало бути таїною, у грудях калатає серце, усі це знають, а ніс - це просто кінець рурки, яка стирчить назовні, щоб усотувати в легені кисень. Обличчя - просто панель приладів, де відображаються всі тілесні механізми: зір, слух, дихання, мислення.
Відколи людина може називати частини свого тіла, те тіло менше її турбує. Відтепер відомо і те, що душа - це тільки діяльність сірої речовини мозку. Дуальність души й тіла маскується науковою термінологією; сьогодні це вже стало старомодним забобоном, з якого всі кепкують.
Але досить закохатися до нестями і раптом почути, як у тебе бурчить у тельбухах, як та лірична ілюзія наукової ери, єдність души й тіла, відразу ж розвіюється.”