“Після цього я сів разом із родиною в маленькій кімнатці біля відділу, яка пристосована для «повідомлення поганих новин». Я намагався пояснити їм, що надії нема, а це насамперед суперечило моїй згоді оперувати, тому ця розмова давалася мені важко. Я сказав, що операція нічого доброго не дасть, і смерть Гелен є лише питанням часу.
— Я знаю, що ви не хотіли робити цю операцію, — сказав мені її брат після того, як я закінчив, — але ми хочемо, аби ви розуміли, що ми вам дуже вдячні. Інші лікарі нас просто не слухали. Вона знає, що помирає. Вона просто хоче ще трохи прожити, і все.
Поки він говорив, я дивився у вікно, був чудовий весняний ранок, навіть похмурий лікарняний задній двір виглядав трохи веселіше.
— Ну, якщо нам поталанить, вона зможе прожити ще декілька місяців, — сказав я, намагаючись пом’якшити удар, вже шкодуючи про те, яким чином розмовляв з ними декількома хвилинами раніше, не в змозі відшукати рівновагу між надією і реальністю.
Я залишив їх, щільно притиснутих один до одного коліньми, сидіти на маленькому дивані і міркував, йдучи темним лікарняним коридором, про те, як ми чіпляємось за життя, і наскільки менше було б страждань, якщо б ми цього не робили. Життя без надії безнадійно важке, але в кінці надія може нас так легко пошити в дурні.”