“З часом, коли горіхи розрослися і гілля звисало до самої землі, дідо підпирав їх палицями або принесеними з пилорами латами. Мене висилав збирати горіхи, що нападали вздовж берега. Незабутня сливка щоліта була моїм сховком. Я видряпувався на розлоге гілля і, прикритий листям, спостерігав одночасно за нашою оборою, гостинцем і горбом. Мені подобалося бути невидимим. Дідо шукав мене поглядом по оборі, але не бачив серед сливкового листя. Бабця кликала обідати – і не підозрювала, що я її чую, але не відгукуюся. По дідові наш сад, зрозумівши, що покинутий напризволяще, через певен час залишив нас. Він помандрував услід за дідом. Сподіваюся, у райські кущί.

*запах серпневих сливок*”