“Серед інших персонажів, що видаються авторові «Білої гвардії» цілковито комічними, «з’явився письменник Винниченко, котрий прославив себе двома речами — своїми романами і тим, що як тільки чаклунська хвиля ще при початку вісімнадцятого року висмикнула його на поверхню відчайдушного українського моря, його в сатиричних журналах міста Санкт-Петербурга, не гаючись ні секунди, назвали зрадником». Це «зрадник» таки не лише «петербурзьке», але й авторське. І в Паустовського, і в Булгакова, і у столичних журналістів Володимир Винниченко викликає особливу ненависть ще й тому, що він справді мав всеросійську популярність. І споневаження цієї кар’єри й слави задля якогось там «сепаратистського» уряду видавалося непрощенною невдячністю й віроломством. Очільник Директорії самим своїм існуванням ураз руйнував так старанно розкреслене протистояння тупої неосвіченої української сільської стихії — і високої російської культури, на захист якої піднялися лицарі-білогвардійці.”