“Руку… Руку, мабуть, треба було поховати. Із надгробком якимось? Носити їй квіти, розмовляти, щось обіцяти? Що? Підстригати, наприклад, нігті — собі та іншим. Накачати на тій, що залишалася, біцепс усім на заздрість. Скрипка, знову ж таки. Освоїти скрипку… «Ми любимо обіцяти мертвим, — думає Льоха. — Треба було поховати. Зрештою, а куди вони її поділи? Куди діваються руки, ноги, обпалені шматки шкіри, уламки кісток? Куди вони йдуть із Дніпровського шпиталю? У яму для частин тіла, які вже не пригодяться? Просто жах із фільму жахів. Чемпіон».”