“Урешті 12 травня 1933 року протистояння інтелектуалів, творчої інтелігенції та влади перейшло в нову фазу. До письменницького будинку «Слово» завітали непрохані нічні візитери, після тривалого обшуку заарештували колишнього президента Вільної Академії Пролетарської Літератури) Михайла Ялового. Микола Хвильовий, який був неформальним лідером не тільки організації, а й усього літературного покоління, вирішив, очевидно, не чекати неминучого. Він любив число 13. І тепер от 13 травня, сонячного недільного ранку, вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм. Запросив у гості друзів, хвалився, що написав новий твір, пішов у кабінет узяти рукопис і прочитати. Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Микола Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки — невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю цілої своєї мистецької ґенерації. 13 травня 1933 року стало трагічним фіналом нашого культурного спротиву, принаймні на українотеренних землях. Битву вони програли, але лише битву, а не війну. Енергії революції сімнадцятого року, наснаги державотворення вистачило, отже, більш ніж на десятиліття. Аж поки імперська влада зміцнилася такою мірою, що змогла брутальною силою поставити націю на коліна. Одразу почалася тотальна зачистка культурної пам’яти — і полемісти двадцятих стали чи не першими її жертвами. На похороні Миколи Хвильового провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи.
Твори заборонили — і то аж до самісінького кінця радянської епохи. Затаврували не лише книжки. Могили Миколи Хвильового та Василя Еллана-Блакитного на першому міському цвинтарі зарівняли й влаштували там парк розваг. Еллан-Блакитний помер 1925-го, друзі встигли вшанувати його пам’ять. На одній із центральних вулиць, Чернишевській, перед будинком, що в пореволюційні роки називався «Будинком Рад», відкрили пам’ятник Еллану-Блакитному, а невелика площа, де він розміщувався, називалася його ім’ям. Однак у 1934-му монумент попросту зник якось уночі. Письменника посмертно проголосили ворогом народу. Утім, все це стало хіба лиш ще одним доказом того, що позбавити пам’яти дуже складно, ймовірно, неможливо, так само, як і прищепити, вживити чужі спогади й чужу пам’ять. І то як на рівні індивіда, так і на рівні цілої культури. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах. Але вже при початку шістдесятих памфлети Хвильового почали вилучати як «вещдоки» при арештах бунтівних дисидентів. А коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що у кількох харківських родинах передавалися з покоління у покоління плани, на яких зафіксоване місце поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу. Полемісти двадцятих програли чергову битву, але не остаточну війну. І нам тепер доводиться рівно через сто років договорювати те, що не дали сказати тоді. Боротися з культурним епігонізмом. Вибирати між Європою й Росією. Будувати таки ж Україну, а не Малоросію. Європейський вибір України, вибір, коли згадати метафоричні персоніфікації у памфлетах, між Іваном Калитою й доктором Фаустом, доводиться знову й знову обстоювати.”