“Ах ти, дурненька моя, дурненька, – із віку в вік любовно втовкмачує Він, "Захід", – позбавленому (ним-таки, "Заходом") власних засобів до існування "Сходові", – ну навіщо тобі (приміром) освіта, навіщо тобі трудити голівку над речами, в яких ні чорта не тямиш, навіщо пхатися туди, де все'дно нічого не втнеш, я ж люблю тебе саме такою, як ти є, безвільною й безпорадною, м'якою й поступливою, може, трохи затурканою, але завжди веселенькою, завжди з розпростертими мені навстріч обіймами, готовою поступитися усім задля моєї вигоди – ліпший шматок за обідом, затуляння мене од небезпеки власним пухким і теплим тілом, твоя головна окраса, дорогенька, – це жертовність, запам'ятай собі, а щоб ти цього не забувала, то давай-но я ліпше замкну тебе на ключик, щоб ніяких контактів із собі подібними, слухайся тільки мене, і ніяких виходів із дому, окрім як зі мною попід руці, і – дай-но я перевірю, що ти тут читаєш, скоро вже ти (неподобство, звичайно!) вивчилася читати?..”