“У 1791 році лондонський книготорговець і друкар Вільям Фокс переосмислив зв'язок між рабством і цукром. Він написав і самотужки видав на цю тему памфлет під назвою "Слово до народу Великої Британії про те, чому розумно утримуватися від цукру й рому з Вест-Індії". "Під час жорстоких експериментів ми з'ясували мінімальну кількість харчів, потрібних для того, щоб кілька років тримати людину в злиденному становищі; максимальну кількість роботи, яку за таких умов може видобути з людини страх покарання; найбільшу міру болю, визиску і голоду, що їх може витримати людина". Як і належить доброму полемістові, Фокс апелював і до розуму, і до почуттів. Чуттєва сторона його аргументації — споживання цукру дорівнює канібалізму. Раціональна — він зробив обрахунки: " Споживання цього товару і людські страждання так нерозривно пов'язано, що кожен фунт спожитого цукру (виробленого рабами, яких привезли з Африки) можна порівняти зі споживанням двох унцій людської плоті". Відмовившись від цукру на двадцять один місяць, сім'я, яка зазвичай споживає п'ять фунтів цукру на тиждень, врятує життя однієї "людини, яку називають рабом".”