“Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.

Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. І коли я вирішив зіскочити, я перш за все подумав: значить, так — жодної колективної терапії, жодних анонімних алкоголіків. Вся ця отрута тече саме моїми венами й перекачується через моє серце, і ніхто не дасть мені покористуватись своїм, правильно? Тому я відразу відмовився від усіх цих хорових співів. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Такі, знаєш, романтичні соплі, котрі лише ускладнювали проблему. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.

А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.
В якийсь момент я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилось, що життя — це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?

Адже головне — не зіскочити, головне — утриматись потім.

І ось тут уже без колективної терапії в ім'я Господа — ніяк.
Знаєш, це справді велика удача, що я сюди потрапив. Для мене удача, розумієш? Вони всі ставляться до цього простіше, а ось я знаю, що без них я би не вискочив.”