Ворошиловград Quotes

“- Ти ж, мабуть, хотіла поїхати? Що тебе може тут тримати?
- Ну як що?- відповіла вона, подумавши. - Завжди є речі, котрі на тримають.
- Ну послухай, тримає, як правило, впевненість у завтрашньому дні. В тебе є впевненість у завтрашньому дні?
- Ні, - призналась вона, - немає. Але в мене є впевненість у дні вчорашньому. Іноді вона теж тримає.
- Як це?
- Мені важко пояснити, - призналась Тамара, - краще поїхали додому.”
― Serhiy Zhadan, Ворошиловград

“— Шо за хуйня? — сказав я, уважно підбираючи слова.”
― Serhiy Zhadan, Ворошиловград

“Rules only have meaning as long as you're abiding by them. As soon as you start ignoring them, it turns out that you don't owe anyone anything, you're not obligated to make up all kinds of silly stories about things you actually know nothing about. Then it turns out that you can get by just fine without all those made-up stories, and there aren't any rules - what they're showing you doesn't exist anymore, so there's nothing to say. It's all a sham, they're just trying to use you... and it's all perfectly legal, of course. It's like school all over again. The thing is that we all grew up a long time ago, but we're still being treated like kids, like unintelligent, deceitful, irrational bastards who need to be coerced and corrected and have the right answers beaten out of them.”
― Serhiy Zhadan, Ворошиловград

“Життя - річ узагалі малозрозуміла. Ніколи не знаєш, що ховається під поверхнею. Так ніби все знаєш, все бачив, а як воно було насправді - навіть уявити не можеш.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“So, you're saying it's all about gratitude and responsibility?" I asked.
"Yep," he said, nodding. "Gratitude and responsibility.”
― Serhiy Zhadan, Ворошиловград

“You only think you'll leave right away because you've forgotten all the experiences you had there. Once you remember, you'll find that leaving is harder than you think.”
― Serhiy Zhadan, Ворошиловград

“Зап’ястя в нього були обмотані хусточками й кривавими бинтами, обличчя і руки весь час були чи то подряпані, чи то порізані, і загалом зовнішній вигляд у нього був такий, ніби він їв піцу руками.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“Я думаю, що так воно все приблизно й відбувається. Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“— Ну, з громадою. Їх тоді зовсім небагато було. І ти розумієш, яка річ — вони сидять і дивляться на мене.І я розумію, що навіть нічого сказати їм не можу — так мені хуйово. І вони це все бачать і розуміють. І зовсім не просять, щоби я щось говорив.

Вони все розуміли, Гєра, вони все бачили, розуміли, але нічого від мене не вимагали. Вся ця колективна терапія — це все гівно, там кожен намагається вирватись, врятувати власну шкуру, і всім глибоко насрати, що буде з рештою, хто виживе до наступного заняття, а хто двине коні. Тому що коли ти рятуєш свою шкуру — тобі байдуже до всіх інших. І жодна терапія тут не спрацьовує.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“Але що стосується мене, то я завжди ставився до колективної терапії скептично.

Знаєш чому? Тому що я доросла людина, я звик відповідати за свої слова та вчинки. І коли я вирішив зіскочити, я перш за все подумав: значить, так — жодної колективної терапії, жодних анонімних алкоголіків. Вся ця отрута тече саме моїми венами й перекачується через моє серце, і ніхто не дасть мені покористуватись своїм, правильно? Тому я відразу відмовився від усіх цих хорових співів. Я просто переконав сам себе, що здатен упоратись із власним життям, що нечесно перекладати на когось відповідальність за свої помилки. Такі, знаєш, романтичні соплі, котрі лише ускладнювали проблему. Але, Гєра, я тепер напевне знаю, що потрібно було пройти крізь ці газові камери, щоби реально оцінити власні сили й власні можливості.

А можливості у нас, Гєра, мінімальні. Інша річ, що навіть ними ми зазвичай не користуємось. Але тим не менше.
В якийсь момент я таки зіскочив. І ось тоді зрозумів, що насправді нічого не змінилось, що життя — це виснажлива, Гєра, щоденна боротьба зі своїми залежностями. І що це лише питання часу, коли саме я знову зірвусь, розумієш?

Адже головне — не зіскочити, головне — утриматись потім.

І ось тут уже без колективної терапії в ім'я Господа — ніяк.
Знаєш, це справді велика удача, що я сюди потрапив. Для мене удача, розумієш? Вони всі ставляться до цього простіше, а ось я знаю, що без них я би не вискочив.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“— Може, ти переконувати не вмієш?
— Може, — погодився він. — Що я тобі, Германе, скажу — мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніхуя немає! Просто — ніхуя. Тут немає за що триматись, як ви цього не бачите?! Їхали б собі, шукали, де краше живеться. Мені 6 менше проблем було. Ні, закопались у пісок, як лисиці, не виженеш. Кожного разу якісь трабли, кожного разу!
— Так а в чому проблема, я не розумію?
— Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі.
— А хіба не дає?
— Хуя, Германе, хуя! — він знову розлив. — Хочеш жити — навчись нормально вести справи. Це ж нескладно. Просто спробуй зрозуміти, що ти не один маєш право тут знаходитись, ясно?
— Ясно.
— І що потрібно вміти йти на поступки, вміти віддавати, щоби отримувати щось взамін.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“Мені показують якусь картинку і просять розповісти, що я на ній бачу. А я, Оль, не люблю розповідати про те, чого не знаю. І всі ці картинки я не люблю. І не люблю, коли мене притискають до стіни, вимагаючи грати за чужими правилами. Тому що правила мають сенс до того часу, доки ти їх дотримуєшся. А щойно ти забуваєш про них, як виявляється, що ти нікому нічого не винен, і не зобов'язаний вигадувати різні дурниці про те, чого не знаєш, і що тобі, за великим рахунком, не потрібне. І тоді виявляється, що ти цілком можеш обходитись без усіх цих вигаданих речей, і що немає жодних правил. І взагалі нічого з того, що тобі показують, немає, а отже, й розповідати немає про що. І все це лише спроби тебе використати. На цілком законних підставах. Майже як у школі. Річ у тім, що ми давно повиростали, а до нас і далі ставляться як до дітей, себто як до недалекої, брехливої, нерозумної наволочі, яку потрібно постійно пресувати, вибиваючи з неї необхідні відповіді.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“- Що з тобою таке, внучку? - спитався. - Чому так легко віддаєш те, що належить тобі?
- Ви ж попросили, - не зрозумів я.
- А якщо я попрошу тебе відсмоктати, що ти робитимеш? - зацікавлено запитав Гнат Юрович.
Я не знав, що відповісти. Старий мене просто добивав.
- Тримай, - простягнув він мені плеєр. - Потрібно захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити - без навушників, без бізнесу і партійного стажу. Зрозумів?”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“- Я вчора розмовляв з їхнім представником.
- З ким саме?
- Ніколай Ніколаіч, маленький такий. Їхній представник.
- Маленький? - перепитала Ольга.
- Так.
- Хуйовий такий?
- Точно.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“Ольга коротко переповіла мені суть проблеми. Проблема, наскільки я зрозумів, полягала в тому, що Анджела Петровна з Брунгільдою Петровною свого часу не вийшли на пенсію.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“Я звик відповідати за себе і за свої вчинки. Але тут був дещо інший випадок, інша відповідальність. Вона звалилась на мене, мов родичі з вокзалу, і її позбутись було не те щоби неможливо, а просто якось незручно.

Я жив своїм життям, сам вирішував свої проблеми й намагався не давати незнайомим зайвий раз номер свого телефону. І ось раптом опинився посеред цього натовпу, відчуваючи, що так просто вони мене не відпустять, що доведеться з'ясовувати стосунки й виходити якось із ситуації, що склалась. На мене всі чекали, стоячи, розраховуючи на. Мені це відверто не подобалось.

Головне — дуже хотілось гарячої піци.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“Брат тоді лишився, не захотів їхати, навіть говорити про це не хотів, від початку сказав, що залишиться, і, здається, так до кінця й не пробачив нам тієї втечі. Відкрито він про це ніколи не говорив, але я завжди відчував відстороненість із його боку, особливо по відношенню до батьків, які здалися і покинули цю долину з усім її сонцем, піском та шовковицею. Він залишився, вкопався в пагорби і відстрілювався навсібіч, не бажаючи поступатись своєю територією. Нічим не виправдана впертість, котрої я ніколи не розумів, це нас і різнило, він здатен був до останнього чіплятись за порожню землю, я легко поступався порожнечею, намагаючись її позбутись.

Зрештою, життя все розставило по-своєму: він сидів в Амстердамі, я застряг на цьому пагорбі, з якого, здавалося, видно було кінець світу, і він мені відверто не подобався.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“--- ... Просто я не стала би прогинатися під нього. А ти роби як хочеш. Зрештою, це твій бізнес.
--- У мене, здається, немає вибору?
--- Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.

Я не знайшовся з відповіддю. Розлив рештки. Мовчки стукнулись.”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“Всі ми хотіли стати пілотами. Більшість із нас стали лузерами”
― Сергій Жадан, Ворошиловград

“life is an exhausting everyday struggle against one’s addictions.”
― Serhiy Zhadan, Voroshilovgrad

“Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати лишилось”
― Serhiy Zhadan, Ворошиловград