“Настане день, і наші шляхи зійдуться на лінії осіннього берега. Побачимо одне одного здаля і відразу впізнаємо: ти той, до кого я так довго йшла, я та, до якої ти нарешті дістався. У кожного з нас хода стомлена, маємо єдине бажання - обійнятися, разом помовчати, спостерігаючи за тим, як море змінює колір у багряному світлі заходу сонця.
Не розповідатиму, як усе було до тебе, змовчу про тих, хто навчив і пішов, кого відпустила сама. Не запитаю про залишене в тебе за плечима. Усе це - гарне й не дуже, сповнене пристрасті чи пусте - привело тебе до мене. Я вдячна.
Ми прочитаємо одне одного в очах, у дотиках - у них вся історія, ніч і ранок. Звести минуле на нівець - не значить забути. Ніщо й ніколи не забувається. Іноді ми заглядатимемо в те, що було. Буквально хвилинки на дві: переконатися, що рани не кривавлять, зажили. Рубці посвітлішали, майже злилися зі шкірою - вони є пам'яттю, досвідом, кроками назустріч і краплями печалі замість нашатирю на ватці.
Зведемо будиночок біля моря. З синіми рамами на вікнах. Ти теж любиш синій колір, я знаю. Дім той любитимемо так само, як і одне одного, - він стане нашим віддзеркаленням.
Одного дня сліди наші на лінії осіннього берега змиє безтурботна хвиля, та ми не сумуватимемо. Важливо, що наші шляхи зійшлися, що ми дочекалися одне одного.”