“Нараз від правої стіні роздався звук дзвінка телевізійного апарату. Степан Артименко повернув свій зір в той бік і вдивився в скляну тафлю, що видніла над телевізійним апаратом на стіні праворуч.
Гладка поверхня тафлі із гірського кристалу, що була ніжно білої краски, зарожевілася злегка і на ній почали вискакувати поодинокі букви, що скоротенько укладалися в слова та речення.
Степан Артименко підійшов до апарату й почав відчитувати стрічки, що виринули на кристалевій тафлі, які звичайно попереджували образ, що з'являвся на ній, коли апарат починав відзиватися.
„Астрономічна обсерваторія в Святогинні просить пана Степана Артименка до апарату“
майнуло на кристалевій тафлі прозористими, чіткими буквами.
Підійшовши до апарату Артименко натиснув ґудзик здвінка, що давав знак получення, а рівночасно його пальці застукотіли по клявіятурі апарату вистукуючи відповідь, що в той саме момент з'явилася на тафлі святошинського апарату:
— Я при апараті, хто говорить?
Записані стрічки на тафлі зникли, вона почала мінитися ріжними красками переходючи від ясно-білої до сірої й вкінці вказалося на ній нутро якоїсь кімнати й усміхнене лице чорнявого, середніх літ, чоловіка, що говорив звернений в сторону Артименка. Це можна було бачити з рухів лиця. Рівночасно озвалися слова з голосової труби, що находилася в горішній частині телевізійного апарату:...”