“Те, що сталося, неможливо ні забути, ні змінити. Та з часом я навчилася вибирати, як реагувати на минуле. Я можу почуватися знедоленою або сповненою надії, в депресії або щасливою. Ми завжди маємо вибір та можливість контролю. Я — тут і зараз. Я навчилася заспокоювати себе, знову і знову, доки паніка не починає вгамовуватися.
Коли щось бентежить тебе чи спричиняє тривогу, здоровий глузд каже: просто не дивись на це. Не загострюй на цьому увагу. Не йди туди. Тож ми тікаємо від травм і негараздів минулого та від неприємностей і конфліктів теперішнього. Значну частину свого дорослого життя я вважала, ніби можу жити, лише замкнувши своє страшне минуле якнайглибше. У перші роки імміграції в Балтиморі у 1950-х я навіть не знала, як вимовляти «Аушвіц» англійською. Не те щоб я дуже хотіла розповідати про своє перебування там, навіть коли б мала змогу. Я не прагнула співчуття. Я взагалі не хотіла, аби хто-небудь знав.”