“— Ви віддавна вже тут працюєте?
— Вже десять років. Я одна з перших фахових провідниць.
— А раніше? Ви певно виросли серед своїх, у своїй оселі.
— Так, перше я жила в Роторуа. Там я ходила до школи.
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ви маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не
знали?
— Знала, знала, і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою, щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на
мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину
присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння.
Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно, забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?...”