Goodreads helps you follow your favorite authors. Be the first to learn about new releases!
Start by following Софія Яблонська.
Showing 1-16 of 16
“Першу річ, що заложили тут європейці, були каварні та публічні доми; потім вони позабирали в арабів усі будинки в центрі міста, споганили їх дерев'яними меблями, на стінах повимальовували написи: «Готель Модерн», «Готель Централь», а потім узялися на використовування арабського багатства.
Болить мене нужда арабів, їх зламані гордощі, їх упадок і неміч.
Але годі. І я скажу арабською звичкою: «Ін ш'альля» (Воля Аллаха).
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
Болить мене нужда арабів, їх зламані гордощі, їх упадок і неміч.
Але годі. І я скажу арабською звичкою: «Ін ш'альля» (Воля Аллаха).
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
“Скільки разів я вже постановляла більше кроком не ступити до курильні, рятуватися доки час... хоч замість того, завсіди переможена нестримною потребою курити, з биттям серця бігла знову стукати у двері зеленої курильні. Опій для мене перестав бути виключно примхою - він став ліком, необхідною для мого орґанізму отрутою.”
― З країни рижу та опію
― З країни рижу та опію
“ДЕЩО ПРО ТУРИСТІВ
Кожного разу, коли припливав з Европи пароплав до Касабланки, на другий день до Маракешу заїздить один або два люксусові автобуси, навантажені туристами, мов мішками з половою.
Вульґарне порівняння! Неправда ж? Я таки не люблю туристів. Чому? Бо вони своїми сильветами споганяють красу Маракешу, а їх фотоґрафічні апарати лишають чорні плями на ясних стінах будівель.
Висідають із автобусів, а я розсортовую їх. От американка, німець, анґлійка зі своїм чоловіком у пошлюбній подорожі. От американець — син фабриканта, американка зі своїм купленим французьким аристократом, а інколи француженка.
Висідають, займають заздалегідь замовлені кімнати в готелі «Метрополь», вимиваються, переодягаються в інші трикотові костюми чи то сукні, забирають записники й апарати та гуртом, мов вівці зі своїм провідником, лазять по місті.
В руках у них стирчать наготовлені фотоґрафічні апарати, бо, мабуть, вони до них більше мають довір'я, ніж до власних очей. Задержуються перед мошеями чи то іншими замітними будівлями, швидко фотоґрафують їх зі всіх боків, потім обступають провідника, що безпереривно балакає, роз'яснює, розводить руками, показує пальцями, називає кожну частину будівлі, а вони поспішно записують усі назви в записники.
А! Вже зовсім вдоволені і заспокоєні йдуть далі, і так обійдуть ціле місто, а на другий день від'їздять до іншого і знову висідають, вимиваються у замовлених кімнатах, переодягаються і виходять записувати місто.
Їм дуже спішно, бо треба оглянути найменше двадцять африканських міст.
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
Кожного разу, коли припливав з Европи пароплав до Касабланки, на другий день до Маракешу заїздить один або два люксусові автобуси, навантажені туристами, мов мішками з половою.
Вульґарне порівняння! Неправда ж? Я таки не люблю туристів. Чому? Бо вони своїми сильветами споганяють красу Маракешу, а їх фотоґрафічні апарати лишають чорні плями на ясних стінах будівель.
Висідають із автобусів, а я розсортовую їх. От американка, німець, анґлійка зі своїм чоловіком у пошлюбній подорожі. От американець — син фабриканта, американка зі своїм купленим французьким аристократом, а інколи француженка.
Висідають, займають заздалегідь замовлені кімнати в готелі «Метрополь», вимиваються, переодягаються в інші трикотові костюми чи то сукні, забирають записники й апарати та гуртом, мов вівці зі своїм провідником, лазять по місті.
В руках у них стирчать наготовлені фотоґрафічні апарати, бо, мабуть, вони до них більше мають довір'я, ніж до власних очей. Задержуються перед мошеями чи то іншими замітними будівлями, швидко фотоґрафують їх зі всіх боків, потім обступають провідника, що безпереривно балакає, роз'яснює, розводить руками, показує пальцями, називає кожну частину будівлі, а вони поспішно записують усі назви в записники.
А! Вже зовсім вдоволені і заспокоєні йдуть далі, і так обійдуть ціле місто, а на другий день від'їздять до іншого і знову висідають, вимиваються у замовлених кімнатах, переодягаються і виходять записувати місто.
Їм дуже спішно, бо треба оглянути найменше двадцять африканських міст.
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
“- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!”
― Книга про батька. З мого дитинства
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!”
― Книга про батька. З мого дитинства
“Мені здається, що зовсім зрозуміло, що Китай не має охоти віддавати Юнану льо-льотам, Польща — нам Галичини, Москва — України. Але з другого боку, зовсім нормально, що Україна хоче бути вільна. Що від віків бореться і боротиметься за свою незалежність. Наша пасивність була б доказом браку підстав до нашої незалежности, до нашого окремішного існування.”
― З країни рижу та опію
― З країни рижу та опію
“— Тепер ви дивуєтесь, що я маю европейку секретарку. Ваше здивування, певне, ще збільшиться, коли скажу вам, що вона ваша землячка.
(...)
— Вона українка?
— Ні, — протяжно відповів він, — росіянка. А чи це не одна й та сама нація?
Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що нас є біля сорока мільйонів та що Україна у півтора раза більша за Францію.
Ці всі пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
(...)
— Вона українка?
— Ні, — протяжно відповів він, — росіянка. А чи це не одна й та сама нація?
Я стала пояснювати йому різниці між нами та руськими, нарисувала мапу України та її сусідніх країн, щоб він краще зрозумів її положення, врешті, сказала я, що нас є біля сорока мільйонів та що Україна у півтора раза більша за Францію.
Ці всі пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх французам та іншим чужинцям, що нічого не знають про наше існування.
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
“Я ніде зроду не бачила таких великих зразків городовини, як у Китаї. Головка капусти -- справжнє головище!- сягає півметра у промірі. А огірки, кукурудза, помідори, гарбузи! Брак мені нових прикметників, щоб виразити моє захоплення. Мовби це не з землі вони виростали, а з самого людського серця, напувані кров'ю! А який смак, соковитість, вигляд цієї городовини! Коли глянеш на рясні рівненькі грядки, де одна рослина виштовхує та перевищає другу, справді трудно повірити, що це не чудо, що це не діло геніїв, а звичайних неграмотних, "темних" китайців. Вони, може, і темні поза межами своєї землі, зате свою землю збагнули краще за інших "освічених" народів. Чи це також не один із ступнів культури?”
― З країни рижу та опію
― З країни рижу та опію
“Зате як гляну на тамтих ситих псів, що, пересичені, сплять під мурами крамниць, де на стінах у сонці сушаться жердки із собачими вже готовими ковбасками, то мимохіть бунтуюся проти їх несвідомости. Куди дівся їх інстинкт?! Чи вони не розуміють, не прочувають свого близького кінця?! А може, й розуміють, тільки воліють два-три тижні ситого життя, ніж роки нужди, яку закінчить довга аґонія голодової смерти. Хто знає?
Чи такою самою психольоґією не жив дехто з нас під час останньої війни? Раз наїстися і вмерти.”
― З країни рижу та опію
Чи такою самою психольоґією не жив дехто з нас під час останньої війни? Раз наїстися і вмерти.”
― З країни рижу та опію
“Хоч тепер і я сама щодень переходжу побіч маси нужденних псів, не звертаючи на них ніякої уваги, збайдужіла вже навіть на вид умираючих з нужди жебраків.
На все можна знечулитися, до всього привикнути.”
― З країни рижу та опію
На все можна знечулитися, до всього привикнути.”
― З країни рижу та опію
“— Так, перше я жила в Роторуа. Там я ходила до школи.
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ми маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не знали?
— Знала, знала і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою,
щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння. Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи-ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?..”
― Далекі обрії
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ми маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не знали?
— Знала, знала і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою,
щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння. Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи-ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?..”
― Далекі обрії
“А може, й правду казав старий китаєць, — подумала я, обертаючись лицем до вмерлого вже тіла вожда піратів. — Смерть людини — це одна секунда, тоді коли її життя — це довгий ряд терпінь.
Щасливі ті, що вміють викрасти з нього кілька хвилин радости.”
― З країни рижу та опію
Щасливі ті, що вміють викрасти з нього кілька хвилин радости.”
― З країни рижу та опію
“Дійшовши до краю оази та дивлячись з-під тіні останньої пальми у вогняним сонцем залиту Сахару, відчуваєте те саме радісне враження, неначе б гляділи зимою на люту завірюху крізь вікно теплої кімнати.
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
("Чар Марока")”
― Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії: Подорожні нариси
“— Ви віддавна вже тут працюєте?
— Вже десять років. Я одна з перших фахових провідниць.
— А раніше? Ви певно виросли серед своїх, у своїй оселі.
— Так, перше я жила в Роторуа. Там я ходила до школи.
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ви маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не
знали?
— Знала, знала, і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою, щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на
мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину
присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння.
Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно, забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?...”
― Далекі обрії
— Вже десять років. Я одна з перших фахових провідниць.
— А раніше? Ви певно виросли серед своїх, у своїй оселі.
— Так, перше я жила в Роторуа. Там я ходила до школи.
— До якої школи?
— До нашої — англійської.
— Як? Мені ж казали, що ви маорійка.
— Я походжу з маорійців, хоч ми тепер усі англійські піддані, — вона відповіла майже ображена. — Ми маємо тепер рівні права; право голосування, наших послів, школи, шпиталі...
— І ви вдоволені?
— Певне, що вдоволені! Перше ми були дикунами, — людоїдами! Чи ви про це не
знали?
— Знала, знала, і знаю теж, що маорії були колись відважною, вільною та гордою расою.
— О! не було чим гордитися! — перебила вона іронічно.
— Бачу, що з вас не тільки добра провідниця, але ще краща учениця.
— Чому?
— Бо ви ще досі напамять повторяєте те, чого вас навчили у „вашій” англійській школі.
— Я дійсно була першою ученицею.
— Це я сама бачу, хоч воліла б бути останньою — і залишитися правдивою маорійкою, щоб боронити своєї раси — ніж...
— І далі з'їдати людей!? — перебила вона.
— І далі „з'їдати” моїх ворогів!
Ці слова видно так здивували її, що вона замовкла та пристанувши на хвилину подивилася на
мене дивним, непорушним поглядом.
Ми вийшли на горбок, де я ще більше пригнічена, відчула таку втому, що мусіла на хвилину
присісти, хоч тут не було ні затінку, ні билинки трави, — нічого крім пожовклого від сірки каміння.
Вона присілася побіч мене і тихо запитала:
— Ви революціонерка?...
— Ні. Попросту мені жаль, що ваш рід так марно вигибає. Шкода, що вас виставляють напоказ туристам, як якусь менажерію, що по школах вас учать погорджувати власною расою, гіпнотизують вас словом „ЛЮДОЇДИ”. Хоч, ті, що вчать вас, видно, забули про те, що вони ще більші „людоїди”, ніж ви були колись, бо ви це робили з вірою у конечність приносити жертви вашим богам, а вони без огляду на заборону їхнього Бога вміли краще за вас живцем пожерти цілі раси людей, вирубувати безборонних до пня.
— Мені аж страшно слухати вас! — відповіла вона шепотом.
— Боїтеся правди?
— Ні, за вас я боюся! — пояснила вона дивно тихо. — Чи ж ви не знаєте, що „це” строго заборонене?...”
― Далекі обрії
“Як тільки подумаю про широку нашу дорогу, довгий драбинястий віз на чотирьох колесах, з двома вигідними сідалами, то мені здається, що, крім нашого возу, у мене нема інших бажань! Яка мрія! Ні, й тим разом зовсім не кепкую. Називаю віз мрією, бо якби я його тут мала, то мої подорожі по Китаю стали б далеко романтичніші й заразом вигідніші. На нашого воза я мобла б нараз усе покласти: моє кінове приладдя, трохи одягу на зміну, кілька ринок, чайник, мішок вівса для коней - та ще й сама сіла б попереду. Якби я до возу впрягла двох коней, то могла б ще ззаду посадити мого слугу! Один віз вистарчив би замість цілої каравани з п"ятьох коней, яку я мушу тягати за собою. Окрім коней, маю ще двох поганячів і мого слугу. Спереду цієї маленької каравани їду я, а з самого зажу - мій слуга з величезною рушницею, з якою він ніколи не розстається. І це все для мене одної! Хоч це й найменша каравана, яку можна зустрінути в Китаї. Тут звичайно каравани мають двадцять або тридцять коней чи мулів і десять (або й більше) поганячів.”
― З країни рижу та опію
― З країни рижу та опію
“***
... краса не повинна вражати нас своєю ріжноманітністю, а власне, її вартість у постійності та невтомному повторюванні тих самих колірів, вражінь та форм.
***
... зовсім нормально, що Україна хоче бути вільна, що від віків бореться і боротиметься за свою незалежність. Наша пасивність була б доказом браку підстав до нашої незалежності, до нашого окремішного існування.
***
Ви - європейці, ви завсіди кудись поспішаєте...до самої смерті. Вже над могилою, а ще сподіваєтеся, боретеся, розачаровуєтеся... Скільки втрачених хвилин!”
― З країни рижу та опію
... краса не повинна вражати нас своєю ріжноманітністю, а власне, її вартість у постійності та невтомному повторюванні тих самих колірів, вражінь та форм.
***
... зовсім нормально, що Україна хоче бути вільна, що від віків бореться і боротиметься за свою незалежність. Наша пасивність була б доказом браку підстав до нашої незалежності, до нашого окремішного існування.
***
Ви - європейці, ви завсіди кудись поспішаєте...до самої смерті. Вже над могилою, а ще сподіваєтеся, боретеся, розачаровуєтеся... Скільки втрачених хвилин!”
― З країни рижу та опію
“- Добрий вечір, Прокопе! Не перешкоджу вам в роботі?
- Та що ви, панночко! Ніколи мені не перешкоджаєте, гарно, що зайшли.
- Прийшла тільки вам сказати, що той чужинець, то розсудливий чоловік, наш брат з півночі.
- Знаю, панночко, що він таке говорить, але чи то правда? Важко вгадати.
- Чому? Ви не довіряєте?
- Бо знаєте, коли він справді брат, то не мусить про те говорити, а потім, він не подібний до нас, ламає нашу мову!
- То певно тому, що він з півночі!
- Знаю, панночко, він навіть дуже здалека! ..
- Так, але то чоловік розсудливий! - старалась я його запевнити.
- О, напевно! - усміхнувся Прокіп. - Він такий розсудливий, що провадить дві мови: всечеснішому, вашому батькові, він розповідає про єдність великих слов'янських народів і про силу тої єдности, про нещасну долю нашого народу, а нам, темним мужикам, обіцяє щасливе радісне життя без праці, з горілкою і салом!..
- Як ви можете знати, Прокопе, про що він говорить з татом ?
- Повірте, панночко, я не маю таємниць перед вами. Хоч ви ще дитина, але серце у вас добре і вірне. Ось бачите, той аґітатор мешкає в учителя, де працює моя племінниця. Вона принесла мені кілька брошур, таких малих книжечок, які аґітатор кинув у вогонь, та вони не згоріли. Моя племінниця, думаючи, що мене то цікавить, бо читаю rазети, принесла мені. Думала зробити мені приємність, та затроїла моє серце: там я вичитав, що до священиків треба говорити інакше, а простому народові також інакше! Було там для всіх і про все! Для священиків,
для тих, що шукають справедливости і свободи, також для українців. На чотирьох сторінках - чотири різні правди! Теж говорилося про Божу волю. Повірте мені, панночко, нічого доброго з того не вийде, то кажу вам я, Прокіп, темний мужик!
- Але ж Прокопе, чому не скажете того татові?
- Ваш батько дуже мудрий чоловік, але він не любить слухати. І як ви хочете, щоб я Прокіп сказав йому: «То не так, пан-отче, як ви міркуєте, коли той аґітатор говорить, як з книжки! Ви знаєте, що всечесніший вже давно так думали, все були за єдність і того не зміните так, одним махом!»
- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!
- Ах, Прокопе, то жахливе, що ви говорите!
- То страшне, панночко, що я вам про то всьо говорю та морочу вашу молоду голову, але так накипіло на серці, а у вас такі добрі і мудрі очі.
- Дякую вам, Прокопе, я ще до вас зайду, але тепер мушу поспішати додому, бо пізно і не треба, щоб я довго була надворі, - сказала я, червоніючи, бо хотіла сказати : «Не треба, щоби тато знав про те»
То була моя перша брехня і перша таємниця. Ах, яка жахлива і важка таємниця!”
― Книга про батька. З мого дитинства
- Та що ви, панночко! Ніколи мені не перешкоджаєте, гарно, що зайшли.
- Прийшла тільки вам сказати, що той чужинець, то розсудливий чоловік, наш брат з півночі.
- Знаю, панночко, що він таке говорить, але чи то правда? Важко вгадати.
- Чому? Ви не довіряєте?
- Бо знаєте, коли він справді брат, то не мусить про те говорити, а потім, він не подібний до нас, ламає нашу мову!
- То певно тому, що він з півночі!
- Знаю, панночко, він навіть дуже здалека! ..
- Так, але то чоловік розсудливий! - старалась я його запевнити.
- О, напевно! - усміхнувся Прокіп. - Він такий розсудливий, що провадить дві мови: всечеснішому, вашому батькові, він розповідає про єдність великих слов'янських народів і про силу тої єдности, про нещасну долю нашого народу, а нам, темним мужикам, обіцяє щасливе радісне життя без праці, з горілкою і салом!..
- Як ви можете знати, Прокопе, про що він говорить з татом ?
- Повірте, панночко, я не маю таємниць перед вами. Хоч ви ще дитина, але серце у вас добре і вірне. Ось бачите, той аґітатор мешкає в учителя, де працює моя племінниця. Вона принесла мені кілька брошур, таких малих книжечок, які аґітатор кинув у вогонь, та вони не згоріли. Моя племінниця, думаючи, що мене то цікавить, бо читаю rазети, принесла мені. Думала зробити мені приємність, та затроїла моє серце: там я вичитав, що до священиків треба говорити інакше, а простому народові також інакше! Було там для всіх і про все! Для священиків,
для тих, що шукають справедливости і свободи, також для українців. На чотирьох сторінках - чотири різні правди! Теж говорилося про Божу волю. Повірте мені, панночко, нічого доброго з того не вийде, то кажу вам я, Прокіп, темний мужик!
- Але ж Прокопе, чому не скажете того татові?
- Ваш батько дуже мудрий чоловік, але він не любить слухати. І як ви хочете, щоб я Прокіп сказав йому: «То не так, пан-отче, як ви міркуєте, коли той аґітатор говорить, як з книжки! Ви знаєте, що всечесніший вже давно так думали, все були за єдність і того не зміните так, одним махом!»
- Думаю, ваша правда, війте Прокопе, ніщо не змінить думок мого батька. Але скажіть, що таке аґітатор?
- То такий чоловік, якому платять, щоб він защепив в народі інші думки. Він то робить дуже вміло, бо має різні засоби на те, а наш нарід темний.
- А ще скажіть мені, Прокопе, хто ми: русини чи українці? Та хто є українці?
- Ой, панночко, та ви мене лякаєте вашими запитами! Часом думаю, що у вас живе якийсь розумний ангел, так хочете все знати і все розуміти, хоч ще малі.
- Та відповіжте мені, Прокопе!
- Я вам відповім, але відповівши складаю моє життя у ваші руки, тому збережіть тайну! Українці - то ми, панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австрияки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство. Панотець, ваш батько, знають напевно більше, але вірять, що росіяни бажають нам добра. Він вірить у єдність і ніщо не змінить його думки.
- Та воно правда, Прокопе, що удвійку ми завжди сильніші!
- Правда, панночко, але між людьми того самого ґатунку. Бо візьміть разом мишу і кота, то хто залишиться накінець? Один кіт!
- Ах, Прокопе, то жахливе, що ви говорите!
- То страшне, панночко, що я вам про то всьо говорю та морочу вашу молоду голову, але так накипіло на серці, а у вас такі добрі і мудрі очі.
- Дякую вам, Прокопе, я ще до вас зайду, але тепер мушу поспішати додому, бо пізно і не треба, щоб я довго була надворі, - сказала я, червоніючи, бо хотіла сказати : «Не треба, щоби тато знав про те»
То була моя перша брехня і перша таємниця. Ах, яка жахлива і важка таємниця!”
― Книга про батька. З мого дитинства
