“ДЕЩО ПРО ТУРИСТІВ

Кожного разу, коли припливав з Европи пароплав до Касабланки, на другий день до Маракешу заїздить один або два люксусові автобуси, навантажені туристами, мов мішками з половою.
Вульґарне порівняння! Неправда ж? Я таки не люблю туристів. Чому? Бо вони своїми сильветами споганяють красу Маракешу, а їх фотоґрафічні апарати лишають чорні плями на ясних стінах будівель.
Висідають із автобусів, а я розсортовую їх. От американка, німець, анґлійка зі своїм чоловіком у пошлюбній подорожі. От американець — син фабриканта, американка зі своїм купленим французьким аристократом, а інколи француженка.
Висідають, займають заздалегідь замовлені кімнати в готелі «Метрополь», вимиваються, переодягаються в інші трикотові костюми чи то сукні, забирають записники й апарати та гуртом, мов вівці зі своїм провідником, лазять по місті.
В руках у них стирчать наготовлені фотоґрафічні апарати, бо, мабуть, вони до них більше мають довір'я, ніж до власних очей. Задержуються перед мошеями чи то іншими замітними будівлями, швидко фотоґрафують їх зі всіх боків, потім обступають провідника, що безпереривно балакає, роз'яснює, розводить руками, показує пальцями, називає кожну частину будівлі, а вони поспішно записують усі назви в записники.
А! Вже зовсім вдоволені і заспокоєні йдуть далі, і так обійдуть ціле місто, а на другий день від'їздять до іншого і знову висідають, вимиваються у замовлених кімнатах, переодягаються і виходять записувати місто.
Їм дуже спішно, бо треба оглянути найменше двадцять африканських міст.

("Чар Марока")”