“...через кілька вдихів-видихів, на поверхню, наче з-під товщі морської води, виринають слова. Завжди лаконічні. Завжди спресовані. Ніж у масло. Кинджал у піхви.
Влад умів говорити про найглибше. Про сокровенне. Про інтимне. Про себе. Про мене. Умів думати про нас двох, про мене й про себе — разом. Кублиться у мені підозра, що його «я» замість «ми» — це саме тому, що не сприймав мене окремо від себе. Влад умів любити одну. І не лише любити — а й бути
І ці його вміння стали моїм найбільшим болем. Бо як: усе це — мені? Цей густий глибокий чоловічий голос. Ці слова, що виринають із глибини. Ці плечі, груди без жодної волоси-ни, ці руки. Сльози навертаються на очі. Це все — мені? Хіба
можна?
Я ж тут — незаслужено. Я ж — примазалася.”