“У певні роки життя, таке вже правило, принаймні в останні сто з гаком років, приходять до тебе й кажуть: місто, в якому ти народився, більше не твоє, бо ти з нього поїхав, а в тому, де ти оселився і де тебе п'ятдесят років шанували і любили, радять повертатися туди, звідки приїхав, і дивляться на тебе, як на зайду, наче ти вчора останнім нічним поїздом із фанерною валізкою в руці прибув на їхній вокзал. Радять знайти табір, хоча й добре знають, що ти ніякий не кочівник, що прив'язаний до одного-єдиного місця, де живеш, того, де є твоя шафка для взуття, холодильник і журнальний столик, але ні, забирайся з тим табором з їхнього міста, куди — сам обирай, а найліпше — до бісової матері. У певні роки життя, зазвичай уже тоді, коли ти кинув якір, кілька разів у паспорт вклеїв нову фотографію, придбав собі вудку і перезнайомився з усіма, розумієш, що ти десь прикро помилився, бо просто-на-просто ти нетутешній. Розумієш, що місця, звідки походиш, більше нема і що стан речей ніяк інакше, ніж твоєю смертю, не можна виправити. У великих містах є цвинтарі чужинців. Коли помреш, знову матимеш сякий-такий шмат своєї землі.”