“На химерній межі між дрімотою й сном промайнули перед моїми очима студентські роки, коли я збуджено уявляв, як же це--спати з цілим ансамблем співучих жінок, з цілим симфонічним оркестром? А тепер я засинав і спав з ними. У потязі, який рухався на Захід моєї країни, такої безмежної й соборної, що для пересування нею потяги мають бути винятково спальними; такої соборної й совєтської, що плювати хтось хотів на приватність, особистий простір чи нюанси чоловічо-жіночого спільного перебування. Аякже, бо всі ми тут не жінки й не чоловіки--ми громадяни. Бо ідеальним образом нашої країни є її залізниця, в поїздах якої буває холодно чи спекотно, але ніколи--комфортно. Бо ціла країна, як і потяг, в якому я їду, нагадує велику неприбрану комуналку, в якій доводиться жити, перевдягатися, засинати, і спати разом--незалежно від статі й глибини знайомства.”