“— А то правда, пані отаманшо, що в селі Брицькому ви зарубали сімдесятьох продармійців? — спитав він.
— Не я, — сказала Маруся. — Ми з козаками.
— Так, але ж зарубали?
— А що, треба було постригти? — гостро глянула вона на Бугая. — Я не цирульник.
— Така юна й любиш… проливати кров? — спитав ображений П’ята.
— А що — на війні є інше заняття? — здивувалася Маруся. — Чи, може, ви підкажете мені інший спосіб, як боротися з окупантом?
— Окупанта можна прогнати.
— Мітлою? — з її грудей вирвався глухий сміх, а лице було незворушним. — Чи дубцем?
— Ну, чому ж дубцем? — невпевнено мовив П’ята.
— Тоді поясніть мені як — і я подарую вам свою зброю, — сказала Маруся. — Ви думаєте, мені подобається проливати кров? Я вчителька. І брати мої були вчителями. Ми не збиралися убивати. Але прийшов завойовник, і тут уже є одна правда: або він тебе, або ти його. Інакше не буває.”