“Отже, маємо визнати, громадяни України виявилися вкрай вразливими для агресивної історичної риторики. Роздмухувати ненависть виявилось дуже легко. Підґрунтя було добре підгото­ване. Як це стало можливим? Зараз ми бачимо цілеспрямованість та послідовність кроків по створенню образів ворога всередині України. Маємо визнати, що були надто легковажні, щоб проти­ стояти цьому. Своєю недбалістю ми, можливо, полегшили ство­рення істеричних фобій, спрямованих на власних співгромадян. А саме фобії роблять людину небезпечною, саме вкрай переляка­на людина є найвдалішим об’єктом пропаганди війни. Саме така людина схопиться за зброю, бо нею керує страх. Розмови про те, що можна було читати книжки та не вестися на пропаганду, не є продуктивними. Сталося так, що величезний відсоток наших співгромадян виявився вразливим для агресивної історичної ри­торики. Тим більш очевидною є необхідність серйозної роботи по опрацюванню цієї проблеми, по ретельній розробці тих конту­рів історичної свідомості, які б скоріш заважали, ніж сприяли бажанню хапатися за зброю, відчуваючи спорідненість з пред­ками. Тут недостатньо відновити «історичну справедливість», як це може здаватись на перший погляд. Тут треба уявити собі, який саме історичний проект збирається будувати Україна, та як цьому проекту може сприяти спосіб бачити себе частиною істо­ричного процесу [148].”