“Літературне свідоцтво за своєю наративною моделлю ближче до юридичного акта, до виступу перед судом, ніж до романної моделі, до belles lettres. Мета "юридичного акта", до якого вдаються ці свідки, полягає в тому, щоб написати й опублікувати докладну розповідь про екстремальну жорстокість історії, очевидцями якої вони були, і винести на суд громадськості. Ними рухає потреба і невимовне бажання розповісти про це. І навіть якщо ці тексти не може бути долучено до судової обвинувальної справи, їх призначено для того, щоб суд історії колись відбувся. [...]

Роман Кузнецова повністю витримано в дискурсі свідчень очевидців. Його написано від першої особи, це — "Я", яке розповідає свою історію і, крім того, дає можливісь почути поліфонію голосів. Більше того, автор сам підкремлює роль свідчення, вибудовуючи роман за аналогією з судовою промовою: "Я пишу так, немов юридично свідчу під присягою на найвищому чесному суді". В абзацах, де він звертається до читача, ми, здається, фізично відчуваємо рухи тіла автора, це — дуже інстинктивне і нелітературне письмо, тип розповіді, що народився від абсолютної безвиході. Звідси і нав'язливий, постійний наголос на ДОСТОВІРНОСТІ, якої в совєтській літературі не було [176—77].”