“На платформі юрмилися молоді чоловіки з валізами, жінки, які цілували їх на прощання, та заплакані діти.

Нове покоління чоловіків вирушало на війну. Знову.

— Не думай про це, — сказала собі В’янн. — Не згадуй, як це було минулого разу, коли скалічені чоловіки з обгорілими обличчями та втраченими кінцівками поверталися додому…

[...] Антуан ніжно поцілував В’янн, від чого їй захотілось розридатися.

— Я кохаю тебе, — промовив він.
— А я тебе, — відповіла вона. Але тепер здавалося, що ці слова, які завжди були чимось фундаментальним, нічого не важать. Що таке кохання, якщо порівнювати з війною? [25]”