Крістін Генна > Quotes

“У житті важливий не страх, а вибір, який ти робиш, коли тобі страшно. Людина смілива не попри страх, в завдяки йому.”
― Крістін Генна, The Four Winds

“А колись усе було інакшим. Принаймні так розповідала мама. До війни вони жили щасливо.”
― Крістін Генна

“Якщо я щось і зрозуміла за своє довге життя, то це те, що в коханні ми дізнаємося, ким би ми хотіли бути, а на війні — ким ми є [7].”
― Крістін Генна, The Nightingale

“У довірі немає «чому». Вона або є, або ні.”
― Крістін Генна, The Four Winds

“Якщо кохання - це хвороба, то я, вочевидь, її підчепила.”
― Крістін Генна

“Сум і жаль стають частиною нашої ДНК та лишаються з нами довіку.”
― Крістін Генна

“Можливо, це безглуздо, та їй часто здавалось, що вона - єдина доросла в родині, неначе той баласт, що врівноважує скрипучий корабель Оллбрайтів.”
― Крістін Генна

“Він намагався виправити все заподіяне, просив пробачення і спокутував провину, жертвуючи собою заради неї. На мить вона побачила чоловіка, яким він був раніше, — поета, у якого закохалася її мати. Та людина, якою він був до війни, могла б знайти слова, аби склеїти їхнє зруйноване минуле. Але тієї людини вже не існувало. Він надто багато втратив і багато від чого відмовився. Лише в такий спосіб він міг сказати, що любить її.

— Тільки не так, — прошепотіла вона.
— Іншого виходу немає. Пробач мені, — мовив він ніжно. [...]

Її батька вивели надвір — на залиту яскравим вранішнім сонцем площу, де вже чекала розстрільна команда з гвинтівками напоготові. [...]

— У нас зовсім не було часу, — прошепотіла вона, відчуваючи, як по щоках течуть сльози. Скільки разів вона уявляла, як вона й тато, як усі вони починають усе спочатку? Після війни Ізабель, В’янн і батько могли б знову навчитися сміятись і бути родиною.

Але цього ніколи не станеться. Вона ніколи не пізнає батька, ніколи не відчує тепла його рук, ніколи не засне на дивані поруч із ним, ніколи не скаже йому все, що хотіла. Вони ніколи не будуть разом, як обіцяла мама.

— Тату, — мовила вона. Раптом це слово набуло величезного значення. Перетворилося на нездійснену мрію.

Він повернувся обличчям до розстрільної команди й розправив плечі. Чоловік відкинув пасма волосся з очей, у яких не було жодної сльози. Їхні погляди зустрілися. Вона міцно стиснула ґрати.

— Я люблю тебе, — сказав він.

Постріли [385—86].”
― Крістін Генна, The Nightingale

“Якщо я щось і зрозуміла за своє довге жити, то це те, що в коханні ми дізнаємось, ким би хотіли бути, а на війні - ким ми є.”
― Крістін Генна

“Як їй дивитися на нього? Вона — лисий скелет без брів, кількох зубів та нігтів. Вона торкнулася голови, не одразу згадавши, що в неї немає волосся, яке можна було б запхнути за вуха.

[...] У нього був жахливий вигляд: він схуд, утратив волосся і свою енергійність. Але це не мало значення. Він був тут.

Він дошкутильгав до неї та обійняв.

Вона простягла свої тремтливі руки й схопила його в обійми. Уперше за останні дні, тижні, рік її серце ожило. Він на мить відступив на крок назад і поглянув на неї: кохання в його очах умить змело всі біди. Це знову були вони — Ґаетан та Ізабель, двоє, що закохалися один в одного у світі, охопленому війною.

— Ти така ж прекрасна, якою я тебе запам’ятав, — сказав він, і вона по-справжньому засміялася, а тоді заплакала. Вона витирала очі, почуваючись дурепою, але сльози все одно текли по обличчю. Нарешті вона виплакувала все — біль, втрати, страх і гнів. Плакала через війну та все, що вона з ними зробила, через зло, якого вона зазнала, через весь той жах, крізь який їй довелося пройти, аби вижити.

— Не плач.
Як вона могла не плакати? Їм знадобиться ціле життя, щоб розповісти один одному правду.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, згадавши, як казала ці слова раніше. Тоді вона була такою молодою.
— Я теж тебе кохаю, — відповів він, і його голос зірвався. — З першої миті, як тебе побачив. Я думав, що захищаю тебе, не кажучи цього. Якби ж я знав…

Наскільки ж крихке життя, наскільки вразливі вони.

Кохання.
Це був початок і кінець усього. Фундамент. Байдуже, що вона зламана, потворна і хвора. Він кохав її, а вона — його. Усе життя вона хотіла, щоб люди любили її. І тепер вона знала, що насправді має значення. Вона була благословенна коханням [439—40].”
― Крістін Генна, The Nightingale

“На платформі юрмилися молоді чоловіки з валізами, жінки, які цілували їх на прощання, та заплакані діти.

Нове покоління чоловіків вирушало на війну. Знову.

— Не думай про це, — сказала собі В’янн. — Не згадуй, як це було минулого разу, коли скалічені чоловіки з обгорілими обличчями та втраченими кінцівками поверталися додому…

[...] Антуан ніжно поцілував В’янн, від чого їй захотілось розридатися.

— Я кохаю тебе, — промовив він.
— А я тебе, — відповіла вона. Але тепер здавалося, що ці слова, які завжди були чимось фундаментальним, нічого не важать. Що таке кохання, якщо порівнювати з війною? [25]”
― Крістін Генна, The Nightingale