“Як їй дивитися на нього? Вона — лисий скелет без брів, кількох зубів та нігтів. Вона торкнулася голови, не одразу згадавши, що в неї немає волосся, яке можна було б запхнути за вуха.

[...] У нього був жахливий вигляд: він схуд, утратив волосся і свою енергійність. Але це не мало значення. Він був тут.

Він дошкутильгав до неї та обійняв.

Вона простягла свої тремтливі руки й схопила його в обійми. Уперше за останні дні, тижні, рік її серце ожило. Він на мить відступив на крок назад і поглянув на неї: кохання в його очах умить змело всі біди. Це знову були вони — Ґаетан та Ізабель, двоє, що закохалися один в одного у світі, охопленому війною.

— Ти така ж прекрасна, якою я тебе запам’ятав, — сказав він, і вона по-справжньому засміялася, а тоді заплакала. Вона витирала очі, почуваючись дурепою, але сльози все одно текли по обличчю. Нарешті вона виплакувала все — біль, втрати, страх і гнів. Плакала через війну та все, що вона з ними зробила, через зло, якого вона зазнала, через весь той жах, крізь який їй довелося пройти, аби вижити.

— Не плач.
Як вона могла не плакати? Їм знадобиться ціле життя, щоб розповісти один одному правду.

— Я кохаю тебе, — прошепотіла вона, згадавши, як казала ці слова раніше. Тоді вона була такою молодою.
— Я теж тебе кохаю, — відповів він, і його голос зірвався. — З першої миті, як тебе побачив. Я думав, що захищаю тебе, не кажучи цього. Якби ж я знав…

Наскільки ж крихке життя, наскільки вразливі вони.

Кохання.
Це був початок і кінець усього. Фундамент. Байдуже, що вона зламана, потворна і хвора. Він кохав її, а вона — його. Усе життя вона хотіла, щоб люди любили її. І тепер вона знала, що насправді має значення. Вона була благословенна коханням [439—40].”