“Я зачинилася від світу за дверима свого кабінету і заселила цей замкнутий простір вигаданими мною істотами. Майже шістдесят років я безкарно підглядала за життям людей — людей, які ніколи не існували.

Я безсовісно підглядала в їхні серця й у їхні спальні. Я зазирала їм через плече, стежачи за рухами пера, яке писало любовні листи, заповіти і сповіді. Бачила, як кохаються коханці, як убивають убивці, як діти грають у піддавки й фантазують. В'язниці й борделі відчиняли мені свої двері; каравели і каравани несли мене через моря та пустелі; я рухалася у просторі й часі, залишаючи позаду континенти і століття. Я була свідком ницості сильних світу цього і шляхетності скромних простолюдинів. Я схилялась над сплячими біля їхніх ліжок так низько, що вони могли відчути мій подих. Я бачила їхні сни...

У моєму кабінеті — ціла юрба персонажів, які ждуть свого часу, щоб з'явитися у ще не написаних книжках. Ці люди прагнуть жити; вони смикають мене за рукав і благають: «Я наступний! Ну ж бо! Тепер моя черга!» Мені ж доводиться вибирати. І коли я когось оберу, решта мусить угамуватися і ждати собі тихенько місяців із десять чи й цілий рік, доки я не закінчу книжки, — а тоді знову зчиняють гармидер.”