Julia Slabitska > Julia's Quotes

“А за той час, потайки вiд народу, край наш Україною став. Хто знав про це? Спiвали ми: повiй вiтре на Україну... Але то десь там далеко земля та лежала... Так звалась вона. Сьогоднi, видно, все так звати хочуть. От
як... А власть українська, може, зараз i є в Києвi... Але в нас нi... У
нас ще Росiя. Нiхто у нас не пройнявся Україною, тому i не диво, що ми бунтуємо. Хай би не боялися нас, а gрислали якого оратора i все... Хiба ти не бачив, скiльки книжок розкидали мiж людьми отi-о, що революцiю повели... А що ж українцi? Чому нiчого нема?..
- Є,- каже Володько.- Он i Захар знає. У семiнарiї "Просвiту" роблять. Хуру книжок привезли...
- Мало! - рiзко i твердо заявляє Єлисей.- На Дермань не хуру, а сто хур треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папiр, а книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повиннi мiж люд пустити. Скажiм, хто не знає читати... А є такi,- взяв книжку i скурив. А живе слово всiх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..”
― Ulas Samchuk, Волинь

“Людське життя... Воно як свічка: дмухнув вітер, і — вгасла. Тільки ж одна од першої до останньої хвилини присвічувала людям до праці, побіля неї майстрували колиску, розчісували косу, писали вірші. Інша підпалила сусідові стріху. А ще інша — прокуріла десь у глухім кутку і здиміла, не віддавши нікому жодного променя.

Та найболючіше, коли вона гасне, ледве встигнувши розгорітись. Як ось ця.”
― Юрій Мушкетик

“Це один з акордів життя. Життя міняється, а з ним міняються й батьки і діти. Діти рідко коли бувають схожими на своїх рідних, як не схоже життя минуле на життя прийдешнє. Вони їх люблять, рівняються по них, але час накладає на них свої скарби. Покликання батьків — згладжувати лихі і полишати скарби добрі.”
― Юрій Мушкетик, Крапля крові

“Це було о тій порі, коли Прокіп вперше побачив, як зацвітає сон і як плаче солодкими сльозами хмільна від весняних соків береза. Тої весни аабрунькувалося і його серце.”
― Юрій Мушкетик, Крапля крові

“Вулиця... Вона моргає червоними бровами кінореклам, мружиться вітринами книжкових магазинів, посміхається нахабними очима легковажних дівчат та вусатих молодиків, гримить пневматичними молотками по асфальтовій корі. І хто зна, що знаходить більше відлуння в довірливім серці. Міська вулиця ховає дитину від батьківських очей, і батьки ніколи напевне не можуть сказати, читає її недорослий житель цієї миті в бібліотеці книгу чи торгує футбольними квитками під ворітьми стадіону. Вулиця — це величезне осібне життя, це цікава, одмінна од інших, часом сувора, часом легковажна навчателька. Вулиця до заводу, до пивниці, до інституту, до танцмайданчика. Ні, вона поки що — не завжди спільниця батьків. І батьки мусять колись доміркуватися, як повернути її собі в поміч.”
― Юрій Мушкетик, Крапля крові

“Наше, людське життя, всього лиш кілька сторінок у великій книзі життя. Початок, середина, кінець книги? Але як по кількох сторінках відгадати всю книгу, коли вона безкінечна й неповторна?”
― Юрiй Мушкетик

“Холод усвідомлював — він не звершив своєї мрії. А чи можна звершити її? Адже чи не найбільше це розчарування — звершена мрія. Здійснена мрія — відібрана мрія. Щастя людини в тому, що мрія росте разом з нею, що попереду завше зоріє нова, незвершена мрія.”
― Юрiй Мушкетик

“..., а народ один, і то з кожним роком бідніший, - як же бути? Що буде, коли та шкапа народ, на якій кожен хоче поїздити верхи, не витримає і простягне ноги?
Витримає!
Господь, крім талантів, наділив наш народ ще й великою терпеливістю. Бідкається і нарікає на важкі часи не сам народ, а ті, що їздять на його спині. При цьому вони водночас роблять аж дві корисні справи: відвертають увагу від свого благополуччя і нагулюють собі славу борців за щастя народу.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“З рідним домом, як з батьківщиною: половину життя можна прожити на чужині, але до останнього свого віддиху треба мати свідомість, що десь є та батьківщина...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“- Політика, - референт запхав руки в кишені і кілька раз гойднув ногами. – Я не зустрічав більшої проститутки, ніж політика.”
― Ірина Вільде

“Що може бути більш трагічне, як безглузда, безцільна, нікому не потрібна, нічим не виправдана, абсурдна жертва.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Проклинаю його всіма найстрашнішими прокльонами, що їх знає мій народ. Не смію вмерти, доки не зустрінуся з ним віч-на-віч. Хто вбив би його тепер, став би моїм особистим ворогом.
Зустрінемося, провіднику, навіть коли б ми обидва вже були старцями над гробом.
Пробач, моя, що не кохання, а помсту поставив на чолі всіх своїх життєвих питань. Уяви не маєш ти, моя росинко, яким могутнім стимулом до життя може бути жага помсти. І якою аморфною видається тепер моя зненависть до москаля, ляха, постолака у зрівнянні з цією, що ношу її у грудях до... свого!
Сталося те, чого я найбільше боявся: починаю втрачати віру в сенс нашої боротьби.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Окупант (буду їх терміном називати польський уряд) почав наступ якраз з національних позицій, і тому саме на цю лінію фронту і перекинемо всі резерви. Мене переслідують не тому, що я син бідняка чи робітника, а перш за все тому, що я українець. Мені не дають роботу не тому, що я пролетарського походження, а насамперед тому, що я домагаюся її українською мовою. І я безробітній не тому, що роботи взагалі нема, а тому, що за неї я повинен заплатити вірою і національністю своїх прадідів.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один – перед сучасниками, другий – перед історією.
Я не узурпатор. В мені нема нічого з поневолювача. Я не садист і не збираюся ним бути. Я не солідаризуюся з тими, що мріють про Україну від Вісли по Волгу. Я не збираюся нікого вбивати. Переслідувати. Змітати з лиця землі інші нації, щоб моя могла панувати над ними. Але я хочу, щоб мені не плювали в обличчя за те єдино, що розмовляю мовою, якою вчила говорити мама-селянка. Хочу праці не в преріях Аргентіни й не офісах Нью-Йорка, а на своїй землі. Я веду розмови з своєю землею, і вона, моя земля каже, що вона може прогодувати мене, якщо я чесно прикладу до неї рук.
Я хочу мати право, що його мають мільйони людей на світі: йти вулицею рідного міста й співати пісні свого народу. Хочу, як неможливого, того, що знову ж таки для мільйонів здається природним з природного: бути господарем на рідній землі. Хоч раз єдиний в житті відсвяткувати річницю Тараса не в стодолі, не в підвальному приміщенні студентської їдальні, а в залі української державної опери. Хочу, щоб мою святу землицю, що дісталася мені з діда-прадіда, не топтав чобіт шляхтича-вусача. Хочу цього, як води, як хліба. Я насамперед хочу цього, бо я дуже зголоднів за ним протягом усієї історії. Коли насичуся хлібом і водою, будете говорити зі мною про комунізм, про націоналізм, соціалізм, фашизм. Поки що, зрозумійте, люди добрі, мене пече голод.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Чому ви вважаєте, що я одинока дівчина, якій не вдалося піймати чоловіка? Це ж не так. Я не одинока, не вдова, не розлучена й не покинута. Я просто чекаю свого вибраного.
Задовго чекаю, кажете?”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Сам Пєрожек порівнює себе до долі свого народу: український народ у фашистській Польщі теж, як і він, принижений, затюканий, обпльований власть імущими, а фактично справа обстоїть зовсім по-інакшому.
В уяві Боніфація Пєрожека український народ у Галичині – це багач, який ходить у лахмітті тому, що загубив ключі від скринь з своїм майном.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“- Я тобі правду говорю, Славуню, пізніше таки неправду не болить уже, але біда в тім... так воно вже є... що і того не любиш, і другого полюбити не можна. Роки іноді минають, трапляються тобі і кращі, і ліпші люди, а серце мов замерло. Таке зі мною було, і так воно вже лишилося...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Любов не розбирає... пияк чи злодій,...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Не можу знати, що таке фашизм і що таке у практиці комунізм? Тому я поки що ні за тих, ні за других. А втім, чому я маю бути за когось? Я – за свій народ. Я знаю свій знедолений народ, і більш мені нікого не треба... Нікого!”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“- Власне, в наших людей, прошу я вас, широке серце до любові. Наш русин в ім’я всесвітнього братерства ладен і рідної матері відцуратись. А потім, коли від “братів” добре дістане по спині, то тоді до свого лізе плакати в жилетку...”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“В її становищі вийти заміж за Філька – це виграти у долі всі номери лотереї підряд, а не вийти – програти останній гріш.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Любов, кажуть, вміє йти на жертви. Вміє любити ля самої любові, нічого в заміну не вимагаючи для себе. Але любов – сліпа, а сліпий потребує поводиря. В її любові поводирем є амбіція, істинний гонор Річинських, небезпечний, безжальний до кожного, хто наступить на нього.”
― Ірина Вільде, Сестри Річинські

“Ми безсмертні в снах наших коханих. А померлі житимуть далі після смерті в наших снах. Сни – це водорозділ між світами, між часом і простором.”
― Nina George, The Little Paris Bookshop

“Вона ніколи не була зарозумілою. Вона казала, що дуже багато жінок є співучасниками жорстоких і байдужих чоловіків. Вони брешуть цим чоловікам. Вони брешуть своїм власним дітям. Бо їхні батьки ставились до них так само. Ці жінки завжди плекають слабку надію, що за жорстокістю ховається любов, щоб не збожеволіти від душевного болю. Правда в тому, Максе, що там немає любові.”
― Nina George, The Little Paris Bookshop

“... жінки здатні кохати набагато інтелігентніше, тонше, ніж ми, чоловіки! Вони ніколи не кохають чоловіка за його тіло, навіть якщо можуть ним насолоджуватися - та ще й як. Жінки кохають тебе за твій характер, силу, розум. Чи за те, що можеш захистити дитину. Або ж ти гарна людина, благородна, достойна. Вони ніколи не кохають нас так тупо, як ми їх. І не за те, що в тебе якісь особливо прекрасні щиколотки або тобі так личить костюм, що партнери по бізнесу просто помирають від заздрощів, коли вони тебе їм представляють. Такі жінки теж існують, однак лиш як повчальний приклад для інших. (Хоакін Одинак)”
― Nina George, The Little Paris Bookshop

“Дурний чоловік - це крах кожної жінки. (Жан Одинак)”
― Nina George, The Little Paris Bookshop

“- Беда в том, - Пол улыбнулся своей очаровательной улыбкой, - что учитель должен быть одновременно актером, полицейским, ученым, тюремщиков, родителем, инспектором, рефери, другом, психиатром, учетником, руководителем и воспитателем, судьей и присяжным, властителем дум и составителем отчетов, а также великим магистром Классного журнала.”
― Бел Кауфман, Up the Down Staircase

“Допустите носителя сего в класс. Задержан мною за нарушение правил: шел вверх по лестнице, ведущей вниз, и на замечание ответил дерзостью.”
― Бел Кауфман, Up the Down Staircase

“Взаимопонимания не бывает. Никто друг друга не слушает. Каждый человек - остров.”
― Бел Кауфман

“Приречені трималися мужньо. Ніхто не метушився, не плакав, не просив у нацистів пощади. Хтось тихо молився, хтось вигукнув: "Слава Україні!" - Фаер!* - пролунала зловісна команда. Розстрілювали з карабінів. Не можна було дивитись, як у передсмертних конвульсіях здригаються тіла, як падають додолу, наче скошена трава, зовсім юні хлопці, які по суті тільки-тільки починали жити. Чиїсь сини, брати, наречені. Єдина їхня провина полягала в тому, що були українцями, що любили рідну землю і не хотіли віддати її на поталу нацистським зайдам”
― Тетяна Байда, Довго мовчали смереки