“— За нашу дружбу, — він підійшов, торкнувся мого келиха своїм і відпив вина.
Я теж зробила ковток і заплющила очі від неймовірного задоволення — те, що ми пили у таверні, навіть близько не було таким смачним, як це вино. Воно ніби пестило язик, вкривало поцілунками його й увесь рот ізсередини. Терпкість приємно обпікала, даруючи солодкий післясмак. А фруктово-ягідна нотка додавала витонченості смаку — хотілося ще, мені відчайдушно захотілося ще. Я наче все життя чекала на цей напій.
— Яке воно… — прошепотіла я, дивлячись на Тіарнана, який вдоволено посміхався. — Чи існує щось смачніше?
— Поки не зустрічав, — він поставив келих на стіл, після чого подав мені руку: — Потанцюймо?”
―
Наталі Івер,
Лісітея. Витончені ігри