Pavlo

“At the front desk there is a box of white tokens. You can place one on your mat to say, Do not touch. I like the way it communicates a subtle need, wished I could tape it to my forehead in public. I used to pluck one from the box. Now I do not, and sometimes the instructor will lay a hand on my back, and that gravity, that firm pressure, makes me tear up. It's not crying. It's the tenderness of a palm, my pulse alive beneath a touch, connecting, something bubbles up through me, releases in the form of an eye droplet. Being fully inside my body makes me feel beautiful, powerful, makes me want to be consumed, to share all the small parts of me.”
― Chanel Miller, Know My Name

“People act like you can never forget your own name, but if you’re not paying attention, you can veer so incredibly far away from everything you know about yourself to the point where you stop recognizing what they call you.”
― Taylor Jenkins Reid, Carrie Soto Is Back

“Нечуй становиться на п'єдестал, забувається його тимчасове місцеве значення, канонізується, як мало не класик, третьорядний письменник. Ясна річ, які це може мати наслідки. Було б колосальним лицемірством на одній сторінці гукати про халтурну течію в сучасній літературі, а на другій сторінці вихваляти нечуїв.”
― Майк Йогансен, Як будується оповідання. Аналіз прозових зразків

“Зі скрухою на серці і не сміючи підвести очі свої, автор смиренно признається, що на протязі всього Прологу і всієї Подорожі нахабно водив вас, прекрасні читачу і читачко, за ваші (класичні) носи. Автор удав, ніби він (як усякий порядний літератор) збирається показати вам справжніх людей і справжні їхні мандри по декоративних місцях з табличками "Степ" і "Місця коло Коропових хуторів." Натомість автор цей, сильно бажаючи вам показати справжні ландшафти степів та лісостепів, змалював їх з усією серйозністю і щирістю, на які він був здатний, і для того не пошкодував ніяких зусиль.

Але, міркував автор, ні розумний читач, ні прекрасна читачка не схочуть читати про самі ландшафти і покинуть книгу, не допливши й до третьої сторінки. Тож автор удався до хитрощів.

Із декоративного картону він вирізав людські фігури, підклеїв під них деревляні цурпалки, грубо розмалював їх умовними фарбами, крізь картонні пупи протягнув їм дріт і весело засовав цими фігурами під палючим сонцем живого, справжнього степу й під вогким риззям справжніх яворів Слобожанської Швайцарії. А щоб читач, бува, не подумав, що фігури ті живі, автор у найпатетичніших місцях, розірвавши їм картонні груди, просував крізь них свою патлату голову, а подекуди (нехай сто разів вибачить йому розумний читач і прекрасна читачка) і просто поливав їх із театральної пожарної шланги холодною водою.

Отож, любі мої, не сердьтеся на дроти й картон, і патлату авторову голову, і на холодні душі, і на те, що фігури в безглуздому танці з'являються, зникають, повертаються до вас спиною і взагалі морочать вам голову своєю абсурдною поведінкою. Ніде не написано, що автор у літературному творі зобов'язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах.”
― Майк Йогансен, Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести