Dmytro

“Ми теж мріємо про рай, а будуємо абияк і казна-що, і від думки, що рай треба будувати самому, нас просто нудить.”
― Сергій Сингаївський, Дорога на Асмару

“- А я що кажу! - вигукнув Желько. - До війни, ви, русини, мастаки, як також до бджолярства, гончарства та співання сумних пісень під бандуру у вишневому садочку, але кажу про інше. Про те, що називається державним життям. Ось цього ви не вмієте, а повсякчас чекаєте, аби вас хтось завоював і правив вами.”
― Василь Кожелянко, Ефіопська Січ

“John Basilovich I. has been considered as one of the founders of the Russian empire; but his accession did not take place till the middle of the fifteenth century. He arose, like Bonaparte, in a period of national dismay, confusion, and calamity; and though described as a man of impetuous vices and violent passions, intrepid, artful, treacherous, and having all the ferocity of a savage, has been hailed as the deliverer of his country, and dignified by the appellation of the Great. It is a title which oppressed intimidated people have frequently bestowed upon tyrants. Until his time, however, Tartars were lords of Moscow -- the tsars themselves being obliged to stand in the presence of their ambassadors, while the latter sat at meat, and to endure the most humiliating ceremonies. Basilovich shook off the Tartar yoke; but it was a long time before the Russians, always children of imitation, ceased to mimic a people by whom they had been conquered. They had neither arts nor opinions of their own: every thing in Moscow Tartarian -- dress, manners, buildings, equipages -- in short, all except religion and language, Basilovich, at the conquest of Casan, was solemnly crowned with the diadem of that kingdom, which is said to be the same now used for the coronation of the Russian sovereigns.”
― Edward Daniel Clarke, Travels in Russia, Tartary and Turkey

“Сама з себе збиткується людська душа. Найперше тоді, коли сама докладає всіх сил, щоб стати відпадком і неначе пухлиною в світовому ладі: адже дратуватися тим, що стається - це і є відпадати від природи, якої, зі свого боку, тримається кожна окрема природа всіх інших речей. Далі - коли цурається когось із людей або й виступає супроти нього, щоб нашкодити: така душа у гнівливих. По-третє, тоді з самої себе збиткується, коли дає себе здолати чи то насолоді, чи стражданню. По-четверте, коли лицемірить і щось робить або каже вдавано й неправдиво. По п'я-те, коли не спрямовує своїх діянь чи устремлінь до жодної цілі, а все робить непослідовно й навмання: бо навіть в найменшому треба діяти так, щоб воно зводилося до найвищої мети.”
― Марк Аврелій, Meditations