Eugene Ryzhkov

“Автори, що торкалися проблем західного імперіалізму і сприяли їх пом’якшенню та трансформації, створили концепцію колоніальної залежності 66. Згідно з цією моделлю, економічна експлуатація периферії не обмежувалася прямими переміщеннями капіталу, а проявлялася також у насильстві, якого зазнавали колонії та домініони при розвитку свого сільського господарства, промисловості, культури, демографічної ситуації та навичок споживання. Формування імперським центром такої колоніальної залежності було визначальною рисою російського імперіалізму, а ідеологічні модифікації, внесені протягом радянського періоду, мали другорядне значення. За хрестоматійний приклад такої колоніальної залежності може правити перетворення московською номенклатурою Узбецької радянської республіки на виробника сировини для російських бавовняних комбінатів, що супроводжувалося руйнуванням традиційного узбецького сільського господарства, забрудненням землі хімікатами та інсектицидами і перетворенням Аральського моря на солону пустелю. Перетворення багатого і різноманітного сільського господарства Узбекистану в систему колгоспів, які вирощують тільки бавовну, розпочалося після придушення в 1922 році повстання Курбаші. Згідно з найкращими традиціями колоніалізму, в цьому росіянам допомагали місцеві комуністи, даючи тим самим метрополії змогу зняти з себе всю відповідальність і показати світові своє незаплямоване обличчя. Плантації фруктових садів в Узбекистані було перетворено на поля бавовни, на поливання яких витрачалися обмежені водні ресурси регіону. Ця схема працювала протягом цілого покоління. Високі врожаї бавовни дали змогу побудувати величезні бавовняні комбінати в центрі Росії (наприклад, в Іваново), створюючи десятки тисяч робочих місць для росіян і забезпечуючи Червону Армію тканинами. На місці вироблялося лише від 2 до 8 % узбецької бавовни. Однак вивіз бавовни до російських фабрик був лише невеликою частиною тієї ціни, яку Узбекистан платив за це виробництво. Серйознішими його результатами були переміщення населення, втрата робочих місць у сільському господарстві, безпрецедентне забруднення землі та повітря — і проблеми, які узбеки матимуть зі здоров’ям у майбутньому. Надмірне та необгрунтоване застосування пестицидів і штучних добрив перетворило оази Узбекистану на забруднену пустелю, непридатну для сільського господарства. Коли масштаби катастрофи стали настільки значними, що ними зацікавилися засоби масової інформації метрополії, з Москви до Узбекистану було направлено спеціальну групу, яка мала вивчити ситуацію, і журналісти детально дослідили те, що сталося. Однак вони не торкалися у своїх звітах імперських методів, які Росія застосовувала для підпорядкування і послаблення своїх домініонів. Російський дискурс надалі опирався впровадженню термінології, пов’язаної з колоніалізмом. Відповідальність за катастрофу було покладено на радянське неефективне управління та на комуністичну систему 67.
...
Достоєвський висміював поляків у «Братах Карамазових», стверджуючи, що після повстання 1863 року поляки переселялися до Сибіру добровільно, як оплачувані державні чиновники, а не як політичні в’язні і засланці. Такі самі неточності знаходимо і в інших письменників. У повісті «Батьки та діти» Івана Тургенєва (1862) є сцена, коли Павло Петрович Кірсанов заходить у кімнату Фенічки, коханки свого брата, яка зрештою стане його дружиною. Оповідач зауважує, що «вздовж стін стояли стільці зі спинками у формі ліри, куплені покійним генералом під час його воєнної кампанії в Польщі» 73. Покійний генерал разом зі старшим Базаровим брав участь у придушенні польського повстання 1830 року, і російська армія під час цієї кампанії не купувала, а грабувала речі. В іншому місці ми дізнаємося, що старший Базаров був зовсім без грошей, коли вступав до армії як військовий лікар, а після виходу у відставку купив своє невелике помістя.”
― Ева Томпсон

“Жителі Кавказу у творах Пушкіна та Лермонтова — або безмовні, або злочинці, і цього присуду не пом’якшує жодна іронія, як це має місце у творах Джозефа Конрада. Така ворожість поступово слабшає з приходом нових поколінь, як це видно у прихильному та співчутливому зображенні Достоєвським давно переможених мусульман у «Записках з мертвого дому» (1861). Безпроблемне включення у Толстого німців і поляків у російське суспільство в романі «Війна і мир» слугує прикладом готовності росіян поглинути білі народи імперії; однак більшість цих народів зовсім не хотіла бути поглинутою. Солженіцин із теплотою повідомляє в «Раковому корпусі» про те, що доктор Ґанґарт — росіянка німецького походження 79. Однак у цій повісті немає жодних ознак розуміння того, що місцеві азійці можуть мати якісь проблеми, які виходять за межі проблем росіян; що їхньою головною проблемою насправді є росіяни.
...
Від своєї ранньої поеми «Кавказький бранець» до зрілої «Подорожі до Арзрума під час походу 1829 р.» Пушкін творив образ мовчазного та інтелектуально недорозвинутого Кавказу, нерозсудливо хороброго в його позбавленій сенсу боротьбі і дозрілого до правління Росії 21. Пушкін і Лермонтов створили для російської текстуальної пам’яті образ Росії як суворого, але справедливого власника регіону. Насамперед Пушкіна можна вважати автором першого повністю успішного художнього формулювання російської імперської самосвідомості. Він висловив почуття тих, хто зазнавав піднесення від російських воєнних подвигів. Завдяки поезії і прозі Пушкіна швидко стало зрозумілим, що російський імперіалізм не потребував грубого та брутального обличчя, що росіяни — це не монголи і що вони могли перетворити на красу те, що знищили їхні рушниці та шаблі. Вишуканість, із якою Пушкін створював консолідуючий образ російського імперіалізму, добре послужила нації. Він створив в уяві образ, який до цього ніколи не існував у російській літературі: горда Росія призначена керувати «бідними фінами» та іншими підкореними нею народами; у Росії повно скромних патріотів, які чесно виконали свій обов’язок на далекому Кавказі і викликають захоплення; Росія, аристократія якої не поступається вишуканістю та освіченістю найбільш рафінованим колам Заходу.
...”
― Ева Томпсон

“Хоча міфологізація місцевостей і подій відбувається швидкими темпами, економічні причини кампанії Наполеона в Росії залишаються непоміченими. Першопричиною війни між Францією і Росією було розірвання союзу між цими двома країнами, які в 1808 р. вели таємні переговори про поділ Туреччини 10. Останньою краплиною, яка призвела до розриву союзу, був торговельний конфлікт. Росіяни не хотіли скорочувати свою прибуткову торгівлю з Англією, і їхня торговельна політика була вигідною для Англії і невигідною для Франції. Економічна блокада Англії Наполеоном зробила морську торгівлю між Росією і Англією важкою і небезпечною. У 1810 р. Олександр І наклав високі імпортні мита на товари, які надходили до Росії суходолом (це були переважно товари з Франції). Після цього удару, завданого французьким інтересам, війна була тільки питанням часу. Приховуючи ці причини війни і зображуючи Росію жертвою, яка здобула перемогу, а не здобиччю і хижаком водночас, Толстой став одним із найголовніших творців ідеї жертовності, яка відіграє дуже важливу роль у політичній міфології росіян.
...
До того, як роман Толстого переформатував основоположний політичний міф російського народу, російська еліта не мала досвіду імперського дискурсу в рамках своєї власної культури. Часовий проміжок історичної пам’яті в Росії був коротшим, ніж у країн Західної Європи, і вміст цієї пам’яті не був пристосований до загального огляду за посередництвом мистецтва. Незважаючи на зусилля слов’янофілів, які намагалися прищепити російській культурі впевненість у собі, пропонуючи ідею очевидної їй призначеної долі, оголошення Росією себе благодійною імперією не було повністю переконливим для її власної еліти. Проблема частково полягала в тому, що імперський міф важче стабілізувати, якщо колонії розташовані близько до метрополії: всяке скорочення кордонів або будь-яка спроба підкорених людей стати незалежними сприймається як загроза самій нації. Потужна держава, яка живе в мирі зі своїми сусідами і виконує цивілізаційну місію на заморських територіях — це одна справа; а країна, яка весь час оглядається через плече на вороже настроєних підпорядкованих людей, — зовсім інша. Почуття російської національної ідентичності було навіть надмірне, але природа цієї ідентичності була сумнівною. Власне кажучи, рух слов’янофілів був засобом подолання цієї нестабільності і відчуття нетривалості імперії. Намагаючись сформувати міф про давній слов’янський мир, котрий, як вважалося, був основою Русі, слов’янофіли намагалися подолати це відчуття нетривалості 12. Частково їм у цьому вдалося досягти успіху, але Толстой виявився успішнішим.”
― Ева Томпсон

“Ще одним прикладом стратегії розбудови престижу країни, яка передбачала впровадження художнього вимислу в реальні історичні сцени, була особлива обережність Толстого у показі ролі Кутузова в поразці під Аустерліцем. Толстой знав, що російський генерал був головним стратегом військ союзників, однак він не подав цієї інформації, а натомість змалював ситуацію так, що читач може зробити висновок, що за цю поразку відповідають австрійці. Хоча в романі всіляко підкреслюється роль генерала Мака як головнокомандувача іншої битви — під Ульмом, ні оповідач, ні жоден з героїв ні разу не згадують, що Кутузов був головнокомандувачем під час аустерліцької битви. Роман Толстого підкріплює леґенду про велич Кутузова, яка стала невід’ємною частиною російської національної міфології (котра, взагалі кажучи, перенаселена особами з військовими званнями). У реальному житті аустерліцька катастрофа була безпрецедентною. Здавалося, що перемога військ союзників, зважаючи на їхню чисельну перевагу та зручні позиції, ґарантована. Армія Наполеона була значно менша кількісно і виснажена тривалим походом; крім того, вона спершу була розташована в менш вигідному місці: у долині біля підніжжя Праценських висот, що їх вона пізніше взяла приступом. Програти битву за таких умов означало виявити виняткову воєнну неспроможність. Однак, тоді як праці, що описують реальну історію, зберігаються здебільшого у сховищах наукових бібліотек, «Війна і мир» сформувала сприйняття мільйонів людей, не дуже ґрунтовно обізнаних із російською культурою. Завдяки «Війні і миру» Кутузов став героєм не тільки для росіян, а й для всіх тих, хто схилявся перед авторитетом Толстого у зображенні того періоду історії. Питання про те, чи причиною реальної поразки Наполеона в Росії був майстерний план Кутузова, погана російська погода чи одна з тих помилок, які складно пояснити, але які іноді роблять великі стратеги (і які призводять їх до поразки), дискусійне. Однак Толстой не дозволяє нам сумніватися в тому, що Кутузов був прекрасним генералом та героєм війни і що Наполеон зазнав від нього поразки. Можна залічити на рахунок Толстого ще кілька балів за вміле поєднання в єдине ціле історії та міфології.”
― Ева Томпсон