Kateryna Klymina

“Не боятись банальности — це власне єдиний спосіб уникнути її. Тільки нездарам слід стерегтися банальнос­ти. Люди, що вміють мислити своєрідно й обстоювати незалежність свого поводження, ніколи не нехтують банальностями. Це вища наука; не лякаючися безбарвности звичайних ситуацій, вчинків і слів, володіти мистецтвом жонглювати банальностями, як акробат своїми різнобарвними м'ячами.
Банальність є трамплін, акробатичний трюк, щоб, стрибнувши в просторінь і не почуваючи під собою ґрунту, відчути неможливе, як можливе.”
― В. Домонтович, Аліна й Костомаров

“Why did I write it down? In order to remember, of course, but exactly what was it I wanted to remember? How much of it actually happened? Any of it? Why do I keep a notebook at all?
It is easy to deceive oneself on all those scores. The impulse to write things down is a peculiarly compulsive one, inexplicable to those who do not share it, useful if accidentally, only secondarily, in the way that compulsion tries to justify itself. I suppose that it begins or does not begin in the cradle.
Although I have felt compelled to write things down since I was five years old, I doubt my daughter ever will, for she is a singularly blessed and accepting child, delighted with life exactly as life presents itself to her, unafraid to wake up.
Keepers of private notebooks are a different breed altogether, lonely and resistant rearranger of things, anxious malcontents, children afflicted apparently at birth with some presentment of loss.”
― Joan Didion, Slouching Towards Bethlehem

“З гіркотою він признався мені:

– Я ніколи в житті не був собою!

Бути собою для нього значило: спостерігати, як росте трава, як дерева одягаються зеленавим димом першого листя, як співає в полі телеграфний дріт, як квітне на весні бузок. Ще з дитинства він любив старі сади, холодний вітер, нічні хмари, полиновий присмак самотньої туги. Печаль серця. Повітря, сповнене запаху старих книг і легкої кіптяви свічок. Степовий синій простір. Сухий аромат трав на закиненому кладовищі.

Його покликання було мріяти, голодувати, молитись, стати святим. Та час, за якого йому довелося жити, не надавав ніякої ваги подібним справам. Той час зневажив це.”
― Домонтович

“Сучасна людина виробила в собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що зв'язувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з Загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.”
― В. Домонтович, Доктор Серафікус. Без ґрунту