Status Updates From Іван і Феба

Наставав полудень, за ним - важка пообідня пора, сконденсований жар, час, коли немає памʼяті, коли немає її мук, бо суть людини - це те саме, що суть землі, відтак зараз до цієї суті торкається щонайкращий лікар.

Сонце світило прямісінько в земну суть, випалюючи непотріб. Завдавало болю, але як би мало інакше проникнути до земних глибин?

Пронизливий запах вогкості висів у повітрі, такий міцний, що ще трохи - і він захмелив би, наливаючи тіло не наснагою, як добре вино, а концентрованим безсиллям, апатією, як трапляється на пізніх стадіях спʼяніння.

«Вот офіс у мене, а вот мальчик тут працює, програміст», - казав. Гості схвально дивилися на погано поголеного, нечасто стриженого «мальчика» - типового програміста.
Видно було, що фірма солідна і йде в ногу з часом.

Сигарети — просто така універсальна валюта, індульгенція, отримана б на неприємну розмову.

Другий монолог Феби — найстрашніше, що ж в цій книжці

У відчинені вікна хлюпало сонце, наростав шум великого міста, десь сигналила пожежна машина, їхали трамваї, здаля долинав гудок потяга.

«Як ти думаєш, скільки тут зараз людей?» - питав Івана Тиміш. «Не знаю... Десять тисяч? Двадцять?» - «Я думаю, більше... Може, під сто... Онде, озирнися!» Та озиратися, власне, не було як, бо юрба розлилася, куди лиш сягало око.

Іван і не знав, що людина - закрите вмістилище, повне дверей, замків і печатей, що треба так багато часу на те, аби відчинити хоч декотрі з них, [], але ще більше часу треба, щоби призвичаїтися залишати їх для своєї людини незамкненими.

А як розмовляти, якщо не знаєш потрібних слів?. Що це за такий щербатий хор, де співати може лишень один з десяти?...