Status Updates From Іван і Феба

У тому середовищі всі читали самвидав і тамвидав, зналися з митцями рівня Параджанова, ходили до Чубая, дружили сімʼями і взагалі трохи скидалися на касту, закорінену як у звичаєвості[…], так і в спротиві радянській системі.

…помалу до проїзду сповзлася компанія, переважно студентська, хоч і неабияк розбавлена місцевими митцями, читцями - аж хотілося сказати, що мерцями, зважаючи не так на поважний вік, як на нездорову шкіру лиця в декого із присутніх

Деякі з цих кімнат були заселені студентами - нелогічні, химерні, як повороти долі в часи епохальних змін.

Видно, не було наказу «згори», а чому - невідомо; цілком можливо, що й «нагорі» не знали, що робити з людьми, які просто сидять на граніті та голодують. Бо ці люди оголосили голодування, а більше нічого і не робили.

Багато є мертвих, а ще більше - живих, і ми будемо живі, ми будемо славити живих, доки є сили.

Усе сказане і виплакане було, як зворотний бік місяця, - незрозуміле, таємне, і тепер, коли воно раптом їм явилося, ніхто не знав, що робити далі.
Не можна було з того сміятися. Не можна було за те випити. Не можна було з тим жити.

Тепер він вряди-годи з нею ходив, але переважно вона марно на нього чекала. Марно, але так і буває, коли любиш.

будинки багатіїв тяглися один за одним […], спершу прохромлюючи землю камʼяними кістками фундаментів, голими ребрами стін, а тоді поволі обростаючи мʼясцем і жирком, аж нарешті ховалися за лискучими панцерами кованих огорож.

- «Мамо!!! Так якщо не ми - то хто?» - «А я відки знаю, хто? Але чого ся мій син мусит у тото мішати?!»

Вона вже знала,бо в місті Івана бачили з якоюсь. Тут завжди всі всіх бачили,наче сто тисяч населення, але насправді село селом: поки пройдеш пішохідним мостом або по Корзо, то зустрінеш і друзів,і ворогів, і ще купу родичів на додачу

Іван заплющував очі; у напівсні Феба уявлялася йому прекрасним містом із зеленими садами, містом, яке було добре видно над обрієм, але до якого належало дуже, дуже, дуже далеко йти.

промовив це з тим Маргітиним мішечком у голосі, з тим легким глузом, що його співрозмовник відчуває, але вдіяти нічого не може. Ну бо глузу ніякого наче і не було, так, сама інтонація.

Сизе небо підбиралося все ближче і ближче до дахів, наче збиралося лягти на них та заснути на цілу довгу зимову пору.

Компʼютерний зал - […], - був малий, тісний і не відповідав жодній з норм розміщення такої делікатної, але не конче корисної для людського здоровʼя техніки, як компʼютери, або «ма-шини», як любовно називали їх хлопці.

Він забув, куди їхав, забув, на яку самоту погоджувався, коли вирішив повернутися додому. Не знав, що втримувати в собі Україну - це зусилля волі, це постійна робота. Треба весь час памʼятати про Майдан...

Іван віддавав їй жалість, накопичену за довгі роки, погоджувався на повне банкрутство.

Він тут у безпеці: ніхто не шукатиме його посеред львівських калюж.
А якщо навіть шукатиме, то не знайде.

О, я впізнала місце)

Принцип ненасильства добрий тоді, коли ти володієш арміями, коли ти сильний. Можеш обирати, що робити. А коли ти упосліджений, і при цьому кричиш про ненасильство, - ти просто боягуз.

Якщо встане Київ, а за Києвом - ціла країна, ким тоді правитиме верхівка? Для влади потрібно, щоби більшість погоджувалася мовчати. Ми цю мовчущу більшість повинні в неї відібрати».

...Десь тоді їм і стало зрозуміло, як саме треба боротися далі. Власне, стояти - стояти, взявшись за руки, - цього має бути досить. Бути громадою.

А довіра, казав він, - це найцінніше, що в нас є. Ні, навіть не так. Довіра - це все, що в нас є.