VertigoR > Recent Status Updates

Я був готовий до шаблонів і передбачуваності тропів, але не аж до такої кількості!
Іронія ще й в тому, що головний герой, книголюб і власник книгарні, терпіти не може книг, що рясніють штампами, але власне сам роман, протагоністом якого він є, якраз із цих же штампів зліплений.

Опра дуже мило розповідає про свою суперздібність дисоціюватись завдяки любові до читання:
"Ох, так, я обожнюю читати. Для мене книжки завжди були способом втечі. Вони були моїм шляхом до особистої свободи".

Продовжую знайомитись з історією сучасного мистецтва і нарешті хоч трохи розуміти його. На черзі супрематизм. Мабуть, найогидніший (для мене) стиль мистецтва. І справа не в цілковитій безсюжетності, а в якійсь маніакальноагресивній спробі його представників заперечити мистецтво як таке, обернути його у ніщо. Невипадково супрематизм придумали росіяни, для яких перетворити/помножити щось на нуль - це мила справа.

Читаєш і не можеш зупинитись...Не тому, що це щось справді варте уваги: це як із соняшниковим насінням або коробкою цукерок - не перестанеш їсти, поки не закінчиться, хоч воно тобі вже поперек горла

Звісно, що після "Таємного сховку" Яель ван дер Вуден, (від цього роману у мене стався естетичний шок і переосмислення речей, які, як здавалося, були мені відомі і зрозумілі), я побіг читати "Сховище" Анни Франк. І от, перегорнувши останню сторінку її щоденника, я настільки переповнений враженнями, емоціями і думками, що мені потрібен час, щоб усе це переварити

"Зображай те, що справді бачиш, а не те, що тебе навчили бачити" - на перший погляд просте і зрозуміле правило, яке імпресіоністи використали в якості бази у своїй творчості, проте дійсно вражаючим є те, як цей принцип розвинувся далі, вийшовши далеко за межі живопису і створивши тим самим цілком інший спосіб сприйняття реальності та її пояснення.

Нарешті я зрозумів в чому полягає геніальність Сезанна і чому його "метод" став революційним для сучасного мистецтва. Недарма Вілл Гомперц присвятив цьому художнику окремий розділ. І невипадково я читав його так само довго, як усі попередні розділи книги разом взяті.

Вже зі Вступу мені стає ясно: ця книга - якраз те, що мені потрібно! Бо я з числа тих, які його (сучасне мистецтво) "не доганяють".

"Вони не можуть зрозуміти, чому вважається шедевром річ, яку, на їхню думку, здатна зробити дитина. Глибоко всередині вони переконані, що це шахрайство, але з огляду на моду не дозволяють собі сказати про це вголос".

Вей-Вей, Гьорст, Кунс...я хочу вас всіх зрозуміти.

Наразі ця історія виглядає як такий собі гімн поколінню нещасних міленіалів. Хоча гімн - це сильно сказано, бо по факту мотив доволі невигадливий і простий

О боже, до такого фіналу я точно не був готовий!!

Найбільша революція у мистецтві відбулась з приходом ХІХ ст. й триває досі. Вражає те, як Ґомбріх максимально влучно описує цей драматичний етап в історії розвитку мистецтва: "Ідея про те, що справжня мета мистецтва - виражати особистість, могла утвердитися лише тоді, коли мистецтво втратило всі інші цілі".

Ох, як же мені подобається те наскільки класно Ішігуро пише діалоги своїх персонажів і те, як вони ведуть між собою розмову - так виважено, з гідністю та повагою один до одного. Це така рідкість - що в житті, що в книгах.

Фанфік на тему грецьких міфів. Не думав, що буде настільки нудно! Dnf

Традиція 2х лівих ніг і відкриття перспективного скорочення - найважливіше, що треба знати про мистецтво Стародавнього світу)
Ґомбріх розповідає про історію розвитку мистецтва надзвичайно цікаво і як ніхто інший

"Я думаю, щоб жити треба братися дуже молодим, бо потім втрачаєш усю свою цінність і ніхто не робитиме тобі подарунків".

Ще ніколи прості істини не звучали так зворушливо й мило...

" Місіс Лант" Г'ю Волопола. Я збентежений і зачудований водночас. Шо це взагалі було? Готична гомоеротика? Horror feminae? Чи пророцтво автора про власну смерть?

Усім дентофобам присвячується)
"Береніка" - поки найсильніше оповідання збірки. По - геній!

"Кінчики голок пташиного співу ниткою прошивають гущавину хащ". Ніби читаєш не роман, а хокку на кількасот сторінок

"- Тебе зґвалтували. Кілька разів. Троє чоловіків.
- І що?"
Залишки мого волосся на голові стають дибки від цієї історії. Це жах - всеоохоплюючий і нездоланний, концентроване зло, що виїдає усе живе зсередини, залишаючи лиш мертву оболонку...

"Будь-яку любов треба дозволяти". Читаючи нове видання цієї чудової книжки, розумієш наскільки цензурованим був її перший переклад.

"Скільки себе пам'ятаю я постійно почувався так, ніби не мав місця в реальності, так ніби мене зовсім немає..."
Одна з ключових характеристик Жака щодо власного самосприйняття.

Як і очікував, дуже меланхолійно: "..ця темрява не розвіюється, а лише густішає від думки про те, як мало ми можемо втримати в пам'яті, скільки всього поглине забуття, як із кожним згаслим життям світ все більше порожніє, бо історії, що самі не здатні пам'ятати вже ніхто ніколи не почує, не запише, не розповість..."