Марина Качинська 📚 > Recent Status Updates

Найважче у смерті — це граматика, точніше час дієслова:
вона не сердитиметься, що він купив новий диван, не спитавши її.
Вона не буде.

Все. Я перечитала. Тепер 3я, яку я не читала
Мені прикро, що наша книжна спільнота так обсирає тут Кая. Згодна, вдруге, розумієш, що він повинен був хапати її та тікати. Але блін, тут все глибше. Всеодно він султан мого серця

Вона мала стати моєю навіки.
Але тепер я спостерігатиму, як вона належатиме іншому.

Тому що чудовиськові не бути з красунею.

Пізда!

Вона — тортури, які мені не судилося пережити.
Вона - моя добровільна згуба.

Памʼятатиму, як її ноги стояли на моїх, памʼятатиму, як її чоло тулилося до моїх грудей, слухаючи серце, що бʼється тільки для неї. Памʼятатиму нас: просто Пей і Кая.

Ні, не такими я нас памʼятатиму. Не ворогами, не зрадниками, не чудовиськами, а двома людьми, що танцюють під зірками.

Подумати лишень, я стільки часу витратив, намагаючись її
зненавидіти.
Хто ж знав, що мені забракне часу, щоб її кохати.

Я — боягуз, що знову перетворюється на чудовисько, яким
Перед очима все пливе, погляд мій прикутий до трону. Ось
як я втрачу пі.
Не через смерть, але через щось настільки ж невідворотне.

Шлюб не зі мною. Шлюб із тим, кому я зобовʼязаний служити
до скону.
Я втрачу її назавжди, приречений спостерігати.
І навіть поглянути на неї не матиму змоги.

Бо влада — це ілюзія. А повагу треба заслужити.

І, боюсь, я вже ніколи не матиму шансу заслужити її.
Тепер, коли вона нарешті моя — я її віддаю.

Кожен дотик, кожен танець, кожен поцілунок, якими я начебто її відволікав, були чим завгодно, тільки не вдаванням. Я жадав її
ще задовго до того, як покохав. Вона була бажанням, якого я не
був гідний.

Торкнися її ще раз, — глухо гарчить він, — і я переріжу тобі горло. Вона — моя.

І з цього моменту все іде по пізді….

Ні, я втомилась тікати. І я не збираюся витрачати на це решту свого життя, якщо тільки не бігтиму назад, до тебе.

Краще вже я кохатиму його мовчки, ніж потім — уголос оплакуватиму.

— Щиглики по носі, - видихаю я.
— Що? — хмурить він брови.
— Щиглики по носі, - просто повторюю я. - Завжди мені таке подобалося. Поміж іншого, звісно.

— Назви нас рівнею одне одному. Назви мене божевільним.
Мені начхати. Просто... - у його схвильованих очах благання. - Просто назви мене своїм.

1.2.3 і в кювет!!!!!!
Бочтьььььььь

Ох... але ж ти — моя згуба. Моє визволення. Моє падіння під личиною божества, — ступає він ще один повільний крок до мене. — Ти - мій крах.

— Може, ти й справді поет
- Або дурень - лише з тобою
— Удаєш?
- Ніколи.
— Нічого не вдавав?
— Люба, мені жодного разу не дово
лося вдавати, що я тебе хочу.

Я, можливо, і чудовисько, але якщо ти мене поріжеш — я стечу кровʼю.
А якщо ти розібʼєш мені серце, Пей... ти зламаєш мене.

Отже, якщо бодай якась часточка твоєї душі жадає моєї, я решту життя намагатимусь це заслужити.

— Скажи, що ненавидиш мене, — а я все одно рахуватиму
кожен удар твого серця, кожну твою веснянку, кожне тремтіння, що пробігає твоїм тілом... якщо тільки ти це промовиш із усмішкою,

Ти колись питала, який мій улюблений колір. Я до зустрічі з тобою ніколи навіть не замислювався над цим. І все-таки... у той момент я зрозумів, що це блакитний, - нахилившись нижче й цілуючи мене в скроню. — Колір твоїх очей.

Гадаю, що без вагань кинувся б на меч, якби знав, що ти оплакуватимеш мене, — тремтливо видихає він. - І страшно розуміти, наскільки велику владу ти наді мною маєш.

Тут я - Кай, і ніщо більше, — здригається його борлак. -
Тут я - безсилий. Просто чудовисько, без здібності, за якою можна було 6 сховатись. Виконавець, вільний від масок. Чоловік, який кричить про своє кохання до жінки.

— А я тобі казав, що все вже складно. Чорт забирай, я зрозумів, що пропав, іще тієї миті, коли ти метнула кинджал мені в голову. Уже тоді ніякого «до тебе» не залишилось, а було тільки те, що я прагнув прожити з тобою?

Ти.
— Так, ти. Ще одне, до чого я завжди мав слабкість У цьому питанні вибору в мене не було. Гадаєш, я зміг би не дати собі зробити це, навіть якби схотів?
Закохатися в тебе!

Блятььььь

Бо я ж ненавидітиму, — гірко сміюсь я, підводячись. -
Справді, я ненавидітиму тебе, якщо це означатиме, що решту свого життя ти мені за це будеш дякувати.

Хочу, щоб він володів моїм імʼям і промовляв його з благанням.
Або, можливо, я просто хочу його.

Та я жадаю почути звук мого імені, що зривається з його язика.
Хочу, щоб він кричав його з даху, шепотів мені на вухо, креслив на моїй шкірі. Хочу, щоб моє імʼя стало звичним у його роті, щоб нагадувало про присмак моїх губ.

Чому ти зі мною не бʼєшся? — голос несподівано зривається, очі застилають сльози
— Тому що хочу, щоб, коли я наступного разу тебе торкнусь,
це були пестощі, - тихо проказує він.