Vita’s Reviews > Свято Цапа > Status Update

"— Працюють задарма, за їжу, навіть не просять грошей. Оскільки в Гаїті немає їжі, жменьки рису та бобів їм вистачає з головою. Вони обходяться дешевше, ніж віслюки чи собаки."

Я в захваті, як гарно і доступно тут далі все пояснюється.

"Після стількох років служби Господареві ти втратив совість, чутливість, порядність. Так само, як твої колеги. Як, можливо, і решта країни. Чи є перетворення на бездушне чудовисько на кшталт твого Господаря обов’язковою умовою, щоби утримати владу й не померти від огиди?"

"Його вбивали по частинах: Цап почергово знищував його порядність, честь, самоповагу, радість життя, надії, бажання, перетворюючи його на мішок із кістками, які стільки років роз’їдали муки сумління, що нарешті залишили від людини порожню оболонку."

"Вона завжди була зразковою домініканською дружиною — мовчазна, послужлива та покірна. Вона терпляче зносила його гулянки, амурні походеньки, лайку, ночі, проведені за межами рідної оселі, і завше зустрічала його привітно, підбадьорювала, робила вигляд, що вірить виправданням, якщо він вважав за потрібне їх вигадувати, мужньо боролася із життєвими негараздами, шукаючи розради в недільних месах, молитвах і сповідях"

"Мільйони осіб, зазомбовані пропагандою, спантеличені браком інформації, отупілі від догматизму та ізоляції, позбавлені свободи і вибору, сповнені страху і цікавості, звиклі догоджати і лестити, на певному етапі почали обожнювати Трухільйо. Вони не тільки боялися його, а й любили так само, як діти люблять владних батьків, переконуючи себе, що їх б’ють і карають задля їхнього блага."

Однозначно, це стає цікавіше і зрозуміліше. Але, відверто кажучи, враження, що книга писалася для тих, хто в темі режиму Трухільйо в Домінікі.
Цікаво, як би читалося пересічному домініканцю про нашу помаранчеву революцію чи небесну сотню...

Пішла я читати про Домінікану, бо повний бублик і в вус не дмухаю, що то було і коїлося, хто ці всі страшні і, виявляється, відомі особистості

Веселий хаос, породжений глибинною потребою твого народу оглушити себе, аби не мислити і, можливо, не відчувати геть нічого. А ще це вибух прадавнього життя, непідвладного сучасним віянням. Якась частина душі домініканців чіпляється за несвідоме магічне начало — тяжіння до шуму («До шуму, але не до музики»).