ledarka’s Reviews > На Західному фронті без змін > Status Update

- Ось що я вам скажу: гнати тварину на війну - то найбілыша підлота.

Ми їдемо сюди звичайними солдатами, похмурими чи веселими, а коли потрапляємо в зону, де починається фронт, то стаємо напівлюдьми-напівтваринами.

Він не згадує ні матері, ні братів і сестер, він взагалі нічого не говорить, це вже напевне зосталося десь позаду; він опинився сам на сам зі своїм недовгим девʼятнадцятирічним життям і плаче, бо воно залишає його.

- Не мели дурниць, Франце, за кілька днів ти сам упевнишся. Подумаєш, ампутували ногу. Та тут ще й не таке роблять.

Крім цього, було ще, може, трохи мрій, трохи захоплень та була школа - оцим і заповнювалося наше життя. А врешті нічого не зосталося. (4)

А ми, двадцятирічні, маємо тільки батька й матір, а дехто ще дівчину. Це не так багато, бо в нашому віці вплив батьків - найслабший, а дівчата ще не панують над нами.

Люди, старші за нас, тісно звʼязані з минулим, вони мають грунт під ногами, мають жінок, дітей, фах, свої зацікавлення; ці звʼязки такі міцні, що війна не може їх розірвати.
(2)

Надто незрозуміло це нам, двадцятирічним, - Кропові, Мюллерові, Леєрові, мені, - нам, залізній молоді, як називає нас Канторек.
(1)

Залізна молодь! Молодь! Кожному з нас не більше двадцяти. Та хіба ми молоді? Хіба ми - молодь? То було колись. Тепер ми старі люди.