Vasyl Stus > Quotes

“Осліпле листя відчувало яр
і палене збігало до потоку,
брело стежками, навпрошки і покотом
донизу, в воду — остудить пожар.
У лісі рівний голубий вогонь
гудів і струнчив жертвенні дерева.
У маячні сухі багріли мрева
і доторкались пасмами до скронь
дубів і вільх. І липи в вітрі хрипли,
сухе проміння пахло сірником,
і плакала за втраченим вінком
юначка, заробивши на горіхи.
І верби в шумі втоплені. Вже ось
паде як мед настояно-загуслий
останній лист. Зажолобіє з гусінню —
і жди-пожди прийдешніх медоносів.
Так по стерні збирають пізній даток,
так вибілене полотно — в сувій,
так юна породілля стане матір'ю
в своєму щасті і в ганьбі своїй.
Схилились осокори до води,
на шум єдиний в лісі. Яр вирує,
а осінь день, як повечір'я, чує.

Кружляє лист в передчутті біди.”
― Vasyl Stus, Під тягарем хреста

“О вороже, коли тобі проститься
Гик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо тьми і тьми, і тьми, і тьми!
Ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
бо добре знаєш – грішник усесвітній –
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів – з пекла і до раю,
це надвисання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства – то занадто
позначене по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти, доля –
всепам’ятка, всечула, всевидюща –
нічого не забуде, ні простить.”
― Vasyl Stus

“Кубло бандитів, кагебістів,
злодіїв та ґвалтівників
у стольному засіли місті
як партія більшовиків.”
― Василь Стус

“Синочку мій, ти ж мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж — не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай —
і я тебе почую. Синку мій,
ти вже не йдеш мені в розкриті руки.
Не дай же, Боже, звідать тої муки,
котра на мене дивиться з пітьми.
Там тисячі недовідомих днів,
від подумів уже холонуть груди.
Ні, не було мене, й нема, й не буде:
судилося згоріти на вогні
на власному — залишиться лиш тінь
та дим від попелища зрине вгору.
Двигтить, як молот, моє серце хоре,
та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.
Це ж я тобі назустріч завше йшов,
і серце обпікалося тобою —
знайди ж мене — під чорною ганьбою,
межи слідами чорних підошов.
22 .I I I . 1972”
― Vasyl Stus, Палімпсести

“Цей став повісплений, осінній, чорний став,
як антрацит видінь і кремінь крику,
вилискує Люципера очима.
П’янке бездоння лащиться до ніг.
Криваво рветься з нього вороння
майбутнього. Летить крилатолезо
понад проваллям яру, рине впрост
на вутлу синь, високогорлі сосни
і на пропащу голову мою.
Отерплі очі збіглися водно —
повторення оцього чорноставу,
насилу вбгане в череп.
Неприхищений,
а чуєш, чуєш протяг у душі?”
― Vasyl Stus, Вибране

“Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ — він завжди білий
і завжди добрий — білий світ.
Хай ти у ньому — син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє — у леті,
і в ньому — порятунок твій.
Вся суть твоя — лише в поеті,
а решта — тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Мовчазно,
як дивиться на себе стіл.
Сумовиті
опали сутінки.
Пройшли подвір’ям
і стали
перед твоїм вікном.
— Твій день — закінчився?
А ти — закінчив свій день?
А ти — не спечалений,
що, як плавець,— поміж
далекими берегами?
Що довга-предовга ніч
пролягає попереду
і шамотить,
шамотить хвилями,
шамотить?”
― Vasyl Stus, Вибране

“Ми, Господи Боже, давно вже ошукані віком, знебули,
заживши, як блазні, прикраси — тернового твого вінця.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Боже, не літості — лютості,
Боже, не ласки, а мсти,
дай розірвати нам пута ці,
ретязі ці рознести.
Дай нам серця неприкаяні,
дай стрепіхатий стогнів,
душ смолоскипи розмаяні
між чужинецьких вогнів.
Пориве, пориве, пориве,
разом пірвемося в лет.
Бач — розсвітається зориво.
Хай і на смерть, а — вперед.
Благословенна хай буде та
куля туга, що разить
плоть, щоб її не марудити
в перечеканні століть.
Боже, розплати шаленої,
Боже, шаленої мсти,
лютості всенаученної
нам на всечас відпусти.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Зазираю в завтра — тьма і тьмуща,
тьма. І тьмуща тьма. І тьмуща тьма.
Тільки чорна водь. І чорна пуща.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Всі райдуги відмайоріли,
лишився довгий сірий шлях.
Відгасли всі вогні, що гріли
мене по самітних ночах.
І порожнеча скрижаніла,
і скрижаніла німота,
і вся душа, на дуб здубіла,
і плоть, мов знята із хреста.
Ще, оглашенний, накликаю.
Ще, начуванний, чую глас:
— Це спит. Я спитом вивіряю.
— Мій Божечку, забуди нас!”
― Vasyl Stus, Вибране

“Хрещатиком вечірнім під неоновим
блідавим світлом, у суху поземку
ти плинеш, таємнича незнайомко
із Блока — в вечір, ніби в синій сон.
Сповита мороком, загорнена у норку,
ти висвітлила темінь і дорогу,
мов лижниця, що донесла з Говерли
тривожний запах снігу і зірок.
Чужа розмовам, юрбам і рекламам,
поміж сирен, гудків автомобілів
несеш крізь гамір вулиць і проспектів
свою солону і гірку красу.
Так спроквола у мерехтливий вечір,
в хлипкій пітьмі нічного снігопаду,
охрипне сніг у тебе під ногами
під владним деспотичним каблуком.
І перед диктатурою краси
відступляться потворні диктатури,
одну-єдину і високу владу
утверджуєш ти образом своїм.
Ти словом і мовчанкою — караєш,
байдужістю холодною — караєш,
ти спокоєм і кроками — караєш,
морозом — теж, і віхолою — теж.
Але неправота твоя — красива,
твої покари — горді і красиві,
Хрещатик сивий, Київ теж — красиві,
бо ти в цей світ державити прийшла.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Рятуючись од сумнівів,
Б’ю телеграму собі самому:
вчасколивесьрадянськийнарод
івсепрогресивнелюдствоготується
гіднозустрітичерговийз’їздкпрс
бажаю тобі великих успіхів,
щиро заздрю, що ось уже тридцять років
ти живеш у найщасливішій у світі країні.
Але й після цього досада не минає.
Тоді я примушую себе пригадати,
що міжнародна обстановка
сьогодні складна, як ніколи,
і заспокоююсь.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Я знав майже напевно,
що він обікрав моїх друзів,
зробив нещасною мою матір,
а дружину призвів до сухот;
і сповнений рішучості
я подався до нього на розплату.
— Де ти, мій кате? —
гукнув я на весь знелюднілий зал,
в якому кат проживає.
На відповідь чотири реви,
одбиті од стін,
вдарилися об стелю
і мертві впали до моїх ніг.
— Де ти, мій кате? —
гукав я удруге і втретє,
чотири реви воскресали із мертвих,
підводились догори і падали об землю.
— Невже він здох? — вирішив я зраділо.
Але повертаючись додому,
побачив, що біля моїх дверей
зупинилося дві ноги, дві руки й тулуб
(голови не було).
— Ти що тут робиш? — я застукав його зненацька,
і з переляку дві руки, дві ноги й тулуб
збіглися в тіло без голови.
Вхопивши тіло без голови,
я гукнув у порожню рурку шиї:
скажи мені, де мій кат?
— Не бий мене,— попросила рурка,
йди до того будинку, де був.
У першій кімнаті сидітимуть люди без голови,
в другій — ще й без ніг,
у третій — ще й без рук,
у четвертій побачиш самі тулуби;
а в п’ятій нічого не побачиш.
Там є твій кат.
Ти нічого не вгледиш,
але повторюй і повторюй до безкінця
все, що хочеш йому сказати.
Тільки не вір очам своїм:
він там, де його немає.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Голова невагома,
як від легкого сп’яніння,
або так,
ніби під загальним наркозом
мені зроблено
повну резекцію головного мозку.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Гайдамацьке

Мій вороне, пророче мій, несамовито-синій вороне мій,
мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
у курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
чужих містах — ти тах і кляк і однокрило ріс угору.
Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ
свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному:
хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.
Мені зарано ще амінь казати. Так, іще зарано мені.
Я з вітром вирвусь — і на степ. Я й непритомний утечу
межи очей, пожежі брів, осклілими глухими шкельцями.
Я вже на волі, раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт
молочаїв, суріп і грициків і стежка геть до лісу стелеться.
Ти думаєш — уже піймав? Що, може, очі зав’язав,
геть голову забрив мою, у москалі віддав навіки-віків?
А я дремену й не верну і обмину і згадку й засідку.
Перехова мене байрак, допоки день як день не виткається.
А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі,
і на Летичів подамось, перегородим шлях як греблею,
наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш —
все видерем, йому ж залишимо лиш грішну душу й слово тепле.
Тож, чорний вороне, замовч і головоньки не мороч,
бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша...
а десь самотній упаду, а вмру — ніхто й не стулить очі...
А то — ще й хворим підберуть — і на Сибір відправлять маршем.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Чоловік підійшов до меморіуму
і прочитав на ньому власне ім’я:
вічна слава героям,
що полягли за незалежність Вітчизни.
Йому приємно й боляче.
Під однією сорочкою Колима і Ташкент.
Та мешканці міста зігнорували його:
хто повірить цій байці?
Якщо ти живий — тим гірше для тебе:
вшановуєм тільки мертвих.
Весь клопіт скінчився, коли видали довідку:
«Пред’явника вважати за мерця».”
― Vasyl Stus, Вибране

“За вікном гуркотять літаки,
ніби відьми — на шабаш.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Я марно вчив граматику кохання,
граматику гріховних губ твоїх,—
ти утікала і ховала сміх
межи зубів затиснений захланних.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Сьогодні — неділя,
і раз на тиждень
можна признатись собі,
що набридли дисертаційні розділи,
набридли однаково добрі книги,
набрид розфасований на одеській фабриці
цейлонський чай.”
― Vasyl Stus, Вибране

“I knew: the world concealed itself from me,
behind each thing another thing is hiding
and trotting at my heels. All the while
refusing to unveil to me its genuine appearance,
because the trust and amity between
man and the world have now been lost.
It's not for nothing that the smallest birds
recoil from me, that fish disperse
the moment that they notice a human figure,
that with their fragile beauty flowers want
to save themselves from me (the final
splinter of hope that human beings
are not entirely disgraceful). After all,
I thought, the harmony of worlds
has not bypassed humanity, instead
it marked a certain distance: here
is the limit of your belonging to the world.
So don't you cross it - that is all.
But never could I have imagined to myself
that the world would run away from me headlong
as if from someone stuck by plague. So that I too
would realise at last: the longest distance
between the world and you turns out to be too short
for certainty that what's alive will live and that
all torment has now become unreachable. My Lord,
the worldwide sin has seized the human heart.”
― Vasyl Stus

“Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона, захована, помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло. Як вабить гріх — піти
світ-за-очі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чорта лисого.
Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем’я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м’ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і повні філософських резиґнацій
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з’їсть самого себе і помре
із філософським виразом. Мовляв,
життя коротке, а — забракло м’яса.”
― Vasyl Stus, Вибране

“А тобі ж хіба до тужінь?
Ти даремно не увіруєш в доброчесність,
у власну не увіруєш глупоту,
в те, що всі твої совісті і гризоти
вигадані, як злодії ночі.
Вони обкрадають тебе,
вигадані з тобою живуть
(ждуть, принишклі,
поки засвітяться ліхтарі),
потім накочуються
і п’ють з тебе душу:
присмоктами хвиль,
присмоктами недолюбленого,
присмоктами незбагненного,
присмоктами недопитих спогадів.
А ти не бережешся, ні?
А ти — не бережешся?
Думаєш — вистачить на віки?
На рік бодай — вистачить?”
― Vasyl Stus, Вибране

“Так багато слів
ті предки повигадували. Боже —
життя на гріш, а так багато слів.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Вмирає пізно чоловік,
а родиться дочасно,
тому й на світі жити звик,
як раб і рабовласник.
Він като-жертва, жертво-кат
страждає і богує,
іде вперед, немов назад,
як душу гнів руйнує.
О світе світе світе мій,
їй-бо, ніяк не звикну:
невже твій син — то тільки злий,
а добрий — то каліка?
А все немудре. Доживу
віка, докалічію,
допоки жили не зірву
чи не зламаю шиї.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Натужно хвилі в берег б’ють і б’ють,
немов прощальні поцілунки шлють,
лиш чути серця трепетні удари.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті
і витягнув п’ятака, схожого на сонечко.
А це вам дорога, він зробив кілька ступнів праворуч,
носаком позначивши її межу.
Щоб вам було радісно — вмикайте магнітофони, транзистори,
беріть до рук іграшкові калатала,
бемкайте, хоч би й по голові.
Щоб не хотілося їсти й пити —
слухайте лекції, популярні кінофільми,
як ви житимете щасливо,
коли доправитесь небесного царства.
А щоб не капав за шию дощ —
пам’ятайте,
що будь-яка злива
колись та кінчається,
навіть потоп.
Буде холодно — співайте оцих пісень,
при цьому він подав жмутик
проштемпельованих текстів
(дозволено цензурою
для колективного співу
двом, трьом і більше співакам).
Коли вам захочеться відпочити —
розучуйте цікаву гру про війну,
уявіть, що опали вас вороги
і хочуть позбавити щасливого існування.
Словом, стріляйте, кидайтесь на амбразури,
падайте під танки.
Тільки не розбігайтесь, докинув він.
— Благодійнику наш,
кому хочеться тікати з раю, —
загукали ми в одне горло,
вдивляючись в очі під кокардою,
схожі на дві крапельки ртуті.”
― Vasyl Stus, Вибране

“На однакові квадрати
поділили білий світ.
Рівне право — всім страждати
і один терпіти гніт.
Зле і кату, зле і жертві,
а щасливого — нема.
Всім судилося померти
за замками сімома.
Отаке ти, людське горе,
отака ти, чорна хлань,
демократіє покори
і свободо німувань.
А кругом життя веселе,
стільки сонця і тепла!
Ти мене даремне, леле,
в світ неправди привела.
Душ намарне ґвалтування
без причини, без мети
соти ярого страждання
з диким медом самоти.
З диким медом самоти.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Вже цілий місяць обживаю хату,
Що ж, мабуть, навикати вже пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати
в віконці ґрати, у кутку — пара…
І щохвилини в вічко зазирає
іскрадлива, як кицька, сатана,
мов дірочку під серцем назначає…
Напевне, приписали до майна
тюремного уже й тебе самого —
всі сни твої, всі мрії, всі думки,
завівши до реєстру потайного
і зачинивши на міцні замки.”
― Vasyl Stus, Вибране

“Вночі його мучили блохи,
а те,
що половина людей земної кулі
досі ще стогне під гнітом капіталізму,
не давало йому змоги
склепити очей.”
― Vasyl Stus, Вибране