От, бачиш, ніч, уже усі поснули,

міське життя – далекий тихий гомін…

Ідуть дощі, сріблясті й невагомі

і обгортають плівкою минуле.

Майбутнє ще туманнішим здається,

коли з тобою тиша і годинник,

все, що не сталось – те несповідиме,

що відгуло – як патина на серці.

Міста – старе позеленіле срібло,

ліси – на склі тонкі безсилі тіні.

А світ – ниток чудне переплетіння,

тоненька нота, райдуга потрійна.

Коли ти сам в химерному й прозорому,

де розчинитись легко і приємно,

оте, що уціліло – те і є ми,

на...